Розділ 2

Вечір повертав місту його справжні кольори — неонові відблиски на вікнах, аромат дощу й кави, змішаний із гулом трамваїв.
Софія сиділа на підвіконні своєї маленької кімнати. Старий ноутбук гудів, наче мотор старенької машини, а поруч парувала чашка латте — її єдина розкіш після довгого дня.

На моніторі — пустий документ із заголовком «Мій блог. Справжнє життя без фільтрів».
Вона вже місяць не наважувалася нічого опублікувати.
Навіщо? Хто це прочитає? — питала вона себе, дивлячись на курсор, що миготів, ніби серце, яке ще не здалося.

Звуки з вулиці поступово стишувалися. Софія підняла погляд — над містом загорілися перші зорі, а десь у сусідній квартирі хтось грав на гітарі стару пісню про мрії.
І тоді вона вперше за довгий час посміхнулася.

— Добре, — прошепотіла. — Почну з правди.

Її пальці торкнулися клавіатури.

> «Я не інфлюенсер. Не зірка. Не блогерка з ідеальним життям.
Я просто дівчина, яка вірить, що щирість ще має значення.»

Вона натиснула «опублікувати» — і завмерла.
Кілька секунд нічого не відбувалося.
А потім — перший лайк. Другий. Коментар:
“Це красиво. Продовжуй.”
Підписник: Leo_Official.

Софія знову відчула, як у грудях щось стискається.
Він? Той самий?

Вона відкрила його профіль. Тисячі підписників, ідеальні фото, інтерв’ю, посмішки, успіх.
І раптом — повідомлення:

> Leo_Official: «Це твій текст? Він справжній. Як і ти.»

Софія довго дивилася на екран, не знаючи, що відповісти.
Світ раптом став трохи більшим, теплішим.
Може, магія XXI століття — це не фея з паличкою, а хтось, хто побачить тебе через екран і не пройде повз.

Вона знову взяла чашку кави, зробила ковток і відчула, як у її серці вперше за довгий час з’являється те, чого вона боялася — надія.