Розділ 1

Сонце пробивалося крізь старі штори, кидаючи смужки світла на розкидані книжки, чашки з недопитою кавою і ноутбук, який не бачив сну вже другу ніч поспіль.
Софія підвелася неохоче. Погляд — на телефон: кілька сповіщень, лайки під учорашнім постом про каву, реклама косметики, і... те саме повідомлення від Leo_Official.

Вона відкрила його знову.

> «Ти не така, як усі. Ти справжня.»

Відповісти?
Ні. Це, мабуть, просто якийсь жарт або бот. Але щось у цьому повідомленні залишило слід. Може, тому, що ніхто давно не називав її “справжньою”.

Вона встала, швидко заплела волосся у хвіст і вдягнула худі з написом «Not perfect, but trying». Саме так вона й почувалася — недосконалою, але такою, що все ще бореться.

У кухні вже грюкала каструлями Ольга Іванівна, тітка, у якої Софія жила після смерті батьків.
— Знову засиділася вночі? — буркнула вона, не відриваючись від плити. — Я дивлюсь, у тебе вже ці блогери замість снів.

Софія ковтнула відповідь. Звикла.
Тітка не вірила в її мрії — писати, знімати, створювати свій контент. Для Ольги Іванівни це була дурня, а не робота.

— Я йду, — тихо сказала Софія, беручи сумку.

На вулиці було шумно, як завжди. Люди поспішали, маршрутки гуділи, кав’ярня навпроти відкривалася — саме туди вона й прямувала.
Три години баристою — не мрія, але шанс хоч якось жити.

Вона любила ці ранки: запах кави, тепло горнят у руках і кілька хвилин, коли можна уявити, що життя гарне.
Іноді вона бачила його — хлопця з плакатів, які висіли у кав’ярні. Леонардо Верді. Відомий блогер, підприємець, співзасновник популярної платформи LinkStar.
Він здавався таким далеким, наче з іншого світу.

Але Софія не знала, що між ними вже пролягає невидима нитка — коротке повідомлення, яке стане початком усього.