Глава 47. Я - твоя Попелюшка.

Нарешті завершилась офіційна частина, під час якої король Луїс Другий розповідав народу, що трапилось (в його версії злий чаклун зачарував увесь палац, а смілива герцогиня поборола його і усіх врятувала, без згадки про обмін тілами), оголошував амністію для відьом і доводив до відома присутніх, що одружується на феї.

Все це проходило повз моєї уваги, бо, обійнявши зі спини, до мене притулявся Рауль, лоскочачи подихом маківку. Я була незвично низькою і взагалі дрібною, та від цього почуття мої стали ще яскравішими та багатшими. Тільки-но з’явилась можливість, принц потягнув мене у сад до альтанки.

- Скажи мені, це й справді ти, Кароліно? Я повівся, повірив у це божевілля!..

- Не Кароліна. Оля. Я з майбутнього. Все ця неймовірна історія чиста правда. До речі, тепер маєш називати мене Ліліаною.

- Кароліна, Оля, Ліліана…

- Яка різниця? Я - твоя Попелюшка.

- Я не можу досі повірити…

- Навіть після того, як сам побував у цьому тендітному тільці?

- Я… Я гадав, що то марення.

Я саркастично хмикнула.

- Нічого собі марення.

- І все ж… Доведи, що ти - це ти, а не твоя сестра з її авантюрами. Нагадай-но мені, як ми з тобою познайомились?

- Познайомились чи вперше зустрілися? Офіційно ми познайомились на першому королівському балу. А от зустрілись вперше коло річки, де догоряли веселі вогнища, пливли водою дівочі вінки, приємно пахло димком, а ніч ховала усі таємниці. Правда, тоді я й не здогадувалась, що розмовляю із принцом. Зі мною був простий гарний юнак із солом’яним волоссям і очима, у яких відбивалось полум’я. Лісовик, той, що летить за вітром.

- Мій вітер приніс мене до тебе, єдина, - губи Рауля торкнулись скроні, лоскочучи. - Ти тоді назвалася справжнім ім’ям. Оля. Тепер я певен, що ця неймовірна історія правдива. І яка для Лісовика різниця, в якому тілі буде його суджена, якщо він точно знає, що це його діва лісова, небесна чарівниця, богиня…

- Попелюшка, - підказала я.

- Нехай Попелюшка. Хай складають люди дивну казку, яка житиме тисячоліттями. Головне, що ми зараз разом.

- А на Кароліну око не кидатимеш? - хитро примружилась я.

- Тільки як на дружину мого кузена і найкращого друга Себастьяна.

- Цікаво, вони порозуміються?

- Коли вже він повірив Ліліані, яку, повір, кохає безмежно, і зробив пропозицію Кароліні, то вже порозумілися.

- І нарешті усе склалося… - Я хотіла сказати «добре», та Рауль приклав пальця мені до губ.

- Нічого не говори. Не сполохай щастя. Воно мов рідкісний птах, якого приманили щирі почуття, наближається, поглядаючи зацікавлено. Краще порадуємо його…

З цими словами Рауль схилився і подарував мені найніжніший поцілунок, який тільки може бути. Потім посміливішав і другий поцілунок вже задав жару…

- Моя!.. Моя… Діва лісова… Оля…