Глава 39. Одкровення. 2.

Ліліана не спростовувала мої слова, не плакала, не кричала, не рвала на собі волосся. Вона задумливо покусювала губи і виглядала зовсім не схожою на себе.

- Ти мені не віриш, - констатувала я. - Цілком розумію…

- Чому ж? Вірю. Це було б занадто хитромудро для Кароліни - придумати таку історію. Та й який сенс тобі брехати?

- Ніякого сенсу, - підтвердила я.

- Звідки ти? - раптово запитала Лілі. - Як називалась країна, де ти жила у майбутньому? У якому місті? У який час?

- Я з України, - не розуміючи, нащо сестрі такі подробиці, відповіла я, - зі славного міста Київ. Початок третього тисячоліття від народження Христа, та це тобі нічого не говорить…

- Чому ж. Це говорить мені, що ми з тобою дуже близькі, хоч ти про це й не здогадуєшся. Я теж київлянка.

- Як?! Що ти таке говориш? - в моїй голові не вміщалося те, що я почула від Попелюшки.

- А тепер послухай мою казочку… - Очі Лілі задумливо застигли, дивилась вона нібито перед собою, але відчувалося, що подумки вона далеко. - Це трапилось сім років тому. Жили ми з сім’єю у Дарницькому районі, на лівобережній частині Києва: мама, тато і я з сестрою-близнючкою. Мене звали Лілією, сестру - Жасмин. Мама нас так назвала, велика любителька квітів. Виповнилось нам на той час по десять років, якраз під Новий рік, і батьки вирішили у вигляді подарунка повезти нас до Карпат, на гірськолижний курорт. Як зараз пам’ятаю величні засніжені вершини, високого неба блакить, морозяне свіже повітря і відчуття справжньої казки. Батьки ходили кататися на велику гору, зі спусками для дорослих. Нас же з Жасмин записали до навчальної групи, де досвідчені інструктори давати нам перші уроки користування лижами. І ось, під кінець відпочинку, я вирішила, що вже добре вмію кататись на лижах, і ось цей короткий пологий спуск не для мене. Мені вдалось якимось чином втекти, і я відправилась на гору, де відпочивали батьки. Побачивши, як вправно петляють вони, спускаючись донизу, вирішила послідувати за ними, щоб показати, як я вмію. Маленька наївна дівчинка… Пам’ятаю лише шалений спуск, свій відчайдушний вереск, падіння шкереберть і все. До тями я прийшла вже тут, у тілі Ліліани. На той час карета, на якій їхала Лілі з батьком і матір’ю, перевернулася на крутому схилі, баронеса де Пар-Кет загинула, а барону Жану вдалось врятувати дочку. Додому він приніс її на руках, знайомий тобі доктор Архопус вилікував дівчинку. А мені довелось звикати до нового світу, нового тіла, нового життя. Добре, що у моїх справжніх батьків залишилась Жасмин. Гадаю, що мене «відксерили» помилково, повинна була народитись лише Жасмин, тому я так швидко й пішла з життя, а схоже ім’я притягнуло мене до тіла Ліліани, яка мала загинути. Куди поділась її душа - я й досі не знаю.

Попелюшка замовкла, а я навіть не могла підібрати слів. Це ж просто неймовірно!