Глава 37. Порятунок.

Коли я вже попрощалася з принцом, сонцем і життям, вгорі з’явилося дві розпливчасті тіні. Я не знала, що воно може бути. Мізки відключалися, свідомість пливла. Очі самі собою закрилися і мене поглинула темна матерія.

Та залишками свідомості відчула, ніби хтось ухопив мене за руку. На цьому моя подорож завершилась. Повернулась свідомість, коли моя голова опинилась над водою. Я зрозуміла, що мене тягне за собою Рауль. Принц крові, нащадок корони, не побоявся за своє життя, стрибнув з високої кручі у крижану воду Ока Диявола, щоб врятувати мене! На щастя, ларингоспаз не дозволив воді потрапити до легень і тепер я судомно втягувала в себе повітря. Дихала - і не могла надихатись.

А де ж моя сестра? Я повертіла головою і  побачила рудого герцога, що плив неподалік, підтримуючи Ліліану. Вона була непритомною. А далі на мене очікували страшні хвилини невідомості, поки нас витягли на берег і поки доктор, що мало не зламав собі шию, галопом спускаючись небезпечною стежкою, приводив до тями сестру. Добре, що здогадалися взяти на прогулянку хоч одного ескулапа.

Тільки опинившись на теплому повітрі, я зрозуміла, як заледеніло моє тіло у крижаній воді озера. Мене тіліпало так, що не могла й слова мовити. Якраз спустилися донизу усі останні і привели коней принца та герцога.

Коли стало зрозуміло, що сестри де Пар-Кет живі і помирати не збираються, хіба що від запалення легень, Рауль посадив мене перед собою на коня, міцно обіймаючи, щоб ще десь не зверзлася, і ми поїхали… не знаю, куди. За нами, так само ніжно притримуючи Ліліану, скакав на рудому коні Себастьян. Слідом - лікар, йому обіймати було нікого.

Ми минули живописний сосновий ліс. На жаль, милуватися краєвидами мені не вдавалося. Свідомість раз за разом намагалась відпроситися у законну відпустку після пережитого стресу і лихоманка не припинялась. Після чергового короткого «відключення» я побачила лісову хатинку, складену з необроблених товстих колод. Коли нас із Лілі занесли всередину, стало зрозуміло, що це мисливський будиночок, бо на стінах висіли трофейні голова оленя і голова вепра, а також було повно зброї: довгі ножі, списи, луки зі стрілами. У хатинці було лише одне широке ліжко, застелене шкурами, куди нас із Ліліаною і вмостили. Добре, що це мисливський будиночок, завдяки цьому знайшовся й спирт, чи то самогон, яким доктор, демонстративно відводячи погляд, ретельно розтер сестру з голови до ніг, а потім і мене. Стало трохи легше, тільки тхнути ми почали, звісно, як робітники заводу по виробництву міцного алкоголю.

Поки доктор мене розтирав, я мала змогу подумати. І те, що я надумала, мені зовсім не сподобалось. По-перше, я згадала розмову із секретарем святого Петра. Якщо це не передсмертне видіння, а я схильна до думки, що вищі сили і справді зуміли до мене достукатись на межі життя та смерті, то моє тіло у рідному світі загинуло, не вийшло з коми, і тепер варіант повернутись відпадає назавжди. Це сумно. Але не смертельно. У мене є тіло Кароліни, яке мене цілком влаштовує. В минулому житті я не була такою яскравою і вродливою. Втім, і ніжною квіточкою, як Лілі, теж не була. Щось середнє. Тепер мені навіть цікаво жити у такому гарному тілі. Це добре.

А ось те,  що сталося сьогодні, навіває думки зовсім не веселі. Те, що міст розвалився під копитами наших коней, означає, що Барбара не здалася і її рішучості вистачило навіть на спробу вбивства. Це погано. Якщо не знайдуть, чиїх рук справа, то вона може знов спробувати прибрати нас із Ліліаною з шахової дошки. Впустити принца, такий ласий шматочок - вище її сил. Втім, припускаю, що вона й справді його кохає. Але то вже не кохання, коли можеш переступити завіт «не вбий!» То вже хвороба,  чистої води егоїзм і жадоба володіння. Треба вміти признавати поразку і перевертати сторінку життя.