Глава 37. Під водою. 2.

- Може, ви когось іншого підберете на моє місце, га? А мене повернете до рідного тіла? Воно там за мною скучило, бідненьке… - жалібно скривилась я.

Секретар сумно покачав головою:

- Нема куди повертати, Олю. Твоє життя завершилось. Вибач, не хотілось приносити тобі таку новину…

- Що?! Як?! Не може бути!

Молодик опустив голову і дивився на риб під ногами. А я нарешті ясно зрозуміла, що це правда, мені тепер нікуди повертатись. Все, що у мене залишилось - це тіло Кароліни, її світ, її життя. Я хотіла заплакати, та сліз не було, а може вони просто зливалися з водою, що мене оточувала. Тільки зараз я згадала, де знаходжусь.

- Повертайся, Олю, - м’яко мовив секретар. - Повертайся і заверш свою місію.

- А ти не помітив, що я, як би мовити, тону? Вищі сили можуть принаймні врятувати мене та Попелюшку? Бо нікого буде заміж віддавати. І нікому.

- Ти справишся сама, Олю…

- Ні! Ти повинен допомогти! Вищі сили повинні допомогти!

- Все, що нам вдалося - це стримати час і поговорити з твоєю душею. Але й це вже починає виходити з-під контролю.

І справді, я помітила, що застиглі рибини починають ворушитися, ніби намагаються вирватись з тенет.

- Єдине, що могли б зробити вищі сили - це витягти тебе з цього тіла і повернути в чергу. Але ми не зробимо цього. Пливи угору.

- Я не випливу!..

- Часу мало, Олю. Якщо ти загинеш, то можеш вже й не народитися знов… Ти маєш врятуватися і врятувати Попелюшку.

- Допоможіть…

- Ти маєш виконати твою місію…

Голос секретаря дрижав і зривався. Картинка теж почала розпливатися, кілька разів мигнула і зникла. Рибини попливли по своїм риб’ячим справам. І я раптово відчула, як страшезно пече у грудях. А поки розмовляла з тим живчиком -  нічого не відчувала.

На допомогу вищих сил розраховувати марно. Повертатись нема кути. Помирати не можна.

Я зібралась із силами і стягнула з себе важку спідницю. Яке щастя, що вона на гумці, інакше мені не вдалось би це зробити. Одразу стало легше. Змахнувши руками і ногами, відчула, що можу рухатись. Можу плисти вгору! Озирнулась, знайшла очима пляму-Попелюшку, кілька змахів рук - і наблизилась до сестри, стягнула з неї спідницю, дякуючи провидінню, що допомогло мені з одягом, ухопила за бліду безвільну руку і рушила туди, де над головою світлою плямою манило сонце. Сонце. Світло. Життя. 

Ми підіймалися повільно, мов уві сні. Чи то мені так здавалося? Боже, яка ж глибина? Коли ти під водою, то відчуваєш себе зовсім по-іншому. Увесь світ - там, десь, невідомо де. Чи й існує він взагалі? А тут безумовна тиша, вічний спокій, містичний простір, що ніби згущується навколо тебе. І жодної думки.

Легені вже пеком пекли і з’явилась, нарешті, одна думка. І ця думка була спокійною та стверджуючою: не допливу. Не вистачить кисню. Варто лише раз вдихнути, тобто, втягнути у себе воду - і все. Вороття не буде. Вода забере своє. Ти живеш, поки всередині маєш повітря. Але терпіти вже не було ніякої змоги.

Останньою моєю думкою було: прощавай, принц…