Глава 35. Катастрофа. 2.

Я спустилася надвір, відмітивши, що більшість карет зникли, отже, й справді, леді поїхали на покупками. Дала розпорядження готувати карету, а сама рушила в бік королівських стаєнь.

- Міледі? - схилився у поклоні молодий конюх. - До прогулянки ще маєте дві години…

- Хочу вибрати коня зараз. Якого б ти порадив? - До рук юнака опустилася золота монета. Той аж здригнувся від радощів і повів мене вздовж довгого ряду породистих рисаків. - Я б вам, міледі, порадив ось цього красеня, якщо, звісно, не боїтесь жвавих жеребчиків.

Коней я не боялась.

- Гарний коник, надійний, врівноважений, слухняний, - проводив рекламну компанію робітник.

Я почала годувати хлібом гнідого, високого у ногах коня з випещеною чорною гривою та довгим хвостом.

- Звуть його Вітерець, - пояснив конюх.

- Хочу спробувати.

- Як забажаєте, міледі! - І юнак почав встановлювати на коня якусь дивну конструкцію.

Придивившись, здогадалась, що то - жіноче сідло. Не часто доводилось, але інколи я бувала на кінних прогулянках, в сідлі трималася добре і не дозволяла, щоб вели за повід, бо полюбляла їздити хоча б не галопом, та швидкою риссю.  Але ж то у брюках, у чоловічому сідлі. А це що за знущання?

Конюх підставив сплетені у пальцях долоні - і я злетіла у сідло. Блі-ін! Як же у ньому втриматись? Нестійке, незручне і ненадійне положення! Та я ворухнутись боялась, аби не впасти!

Юнак запобігливо прикрив очі рукою. Опустивши погляд, зрозуміла, що, коли сидиш у жіночому сідлі, спідниця з одного боку задирається і видно ікри ніг. Тому усі так і впадають за спеціальним одягом.

- Ру… рушай… - боязко мовила я.

Конюх злегка потягнув за повід, Вітерець зробив крок, я хитнулась і гепнулась на юнака, мало не прибивши. Все, наїздилась. І як я поясню баронесі, що раптом розучилася їздити верхи?

- Дякую… - буркнула я, підіймаючись з бідолахи.

- Пробачте, міледі, пробачте! - заметушився той.

- Та ти тут не винен. І кінь добрий. Прибережеш його для мене, тільки сідло почепиш звичайне, чоловіче.

- Як же?

- А ось так! І підбери добру конячку для моєї сестри! - Я простягнула юнакові ще одну золоту монету. - Вона нижча зростом і тендітна, але вершниця вправна. Їй сідло на чоловіче не міняй.

Видобувши з кишені останній шматочок хліба і простягнувши конику, який дивився розумними, трохи шокованими очима, я залишила стайню.

Ліліана вже чекала на мене коло карети. Ми зайняли місця і кучер рушив коней. Обернувся, коли виїжджали за ворота:

- Куди накажете, міледі?

- До центру! - радісно скрикнула Ліліана.

- У центрі усі будуть товктися, - хитнула я головою. - Ми маємо… вже менше, ніж дві години. Отже, прямуй у район, де можна купити готовий одяг, але подалі від центру, так, щоб півгодини туди, півгодини на зворотний шлях. Та не барися!

- Готовий одяг для леді не купити. Готовий - то лише для середнього класу, - заперечила Лілі. - Одяг слід шити на замовлення, а це може зайняти й пару тижнів.

- А у нас про все менше двох годин. Отже, будемо радіти, коли хоч щось вдасться розшукати. Інакше доведеться сидіти до балу у кімнатах, поки останні леді будуть подорожувати і розважатися.

- Ох, я дуже люблю кататись на конячках. Та й поглянути на місцеві краєвиди кортить. Керуй, сестро, я довіряю твоїй чуйці.

І ми рушили на пошуки амазонок.