Глава 34. Плітки, плітки...

Нарешті матінка залишила мене, пошурувавши, як зазвичай, до стійок із закусками. Я полегшено зітхнула. Почекаю, поки баронеса навтішається смаколиками і залишить танцювальну залу, а тоді сама піду щось пожувати. Ці бали так вимотують та стільки сил забирають…

При згадці про тарталетки з ікрою морського їжака потекли слинки. Я жалібно зирнула у бік стійок. Ага, леді Антуанетта заговорила з герцогинею Ахтонською. Сподіваюсь, зараз вони рушать подалі від цікавих вух, а я матиму змогу насолодитися королівською кухнею.

Не вийшло. Після невеликої перерви знов залунала музика і переді мною матеріалізувався принц Рауль власною персоною:

- Можна вас запросити, леді Кароліно?

Кинувши жалібний погляд у бік, де мирно покоїлись на тарілях улюблені тарталетки, я сковтнула слинки і кивнула спадкоємцю корони. Двічі вдалося уникнути зустрічі, та доля - пані примхлива і з гумором.

Ми пройшли до середини зали і почали танцювати. Принц спочатку мовчав і я вже понадіялась, що буду вислуховувати багатозначну тишу, як і Ліліана. Дивилась задумливо у далину через його плече.

Та ось Рауль кахикнув, прочищаючи горло, і хрипко запитав:

- Це правда?

- Ні, - відповіла я не уточнюючи, і так зрозуміло, що його пече.

Збрехати, що то правда, я не можу, принц одразу ж побіжить до батька розбиратися.

- Але чому тоді шепочуться на кожному кутку?

- Мабуть тому, що Його Величність підходив учора до мене. Після того, як Ліліана поцілувала тебе і втекла, а ти кинувся її наздоганяти.

Принц недовірливо хмикнув і уточнив:

- І нащо ж підходив батько?

- Хотів дізнатися, що відбулось, і… казав, що леді де Пар-Кет - саме та, кого він бачить поряд зі своїм сином. Він добре ставиться до барона Жана і до нашої родини.

І знов не збрехала.

- Я поговорю з батьком.

- Про що?

- Про нас із тобою.

- Немає ніяких нас із тобою, Рауле, - мовила сумно. - Немає, не було і не може бути.

- Чому?

Вже й не знаю, як відбріхуватись. О, вищі сили, що ви зі мною робите? Якщо скажу, що маю відносини з Себастьяном чи із Зязею Неперевершеним, принц одразу побіжить розбиратись, а цього не можна допускати. Може, слід було завести шури-мури з імператорським спадкоємцем? Та тому лише дай повід - то вже не відчепиться. А я виходити за рядженого та їхати до тієї Рихтляндії не збираюсь.

- Я… не кохаю тебе… - Ніхто не знає, чого мені були варті ці слова.

В очах защиміло і одинока сльозина прокотилась по щоці, впавши у декольте.

Принц помовчав, кусаючи губи, потім запитав:

- А кого ж ти кохаєш, Кароліно?

Я підвела очі угору, щоб наступна сльоза не потекла, а закотилась назад.

- Я… я збираюсь до монастиря…

- Ти?! Така яскрава, жива, енергійна! Ти хочеш поховати себе у монастирських стінах?! Ніколи не повірю!

- Не вір, - відвернулась я. - Але це - мій вибір.

Може, й справді, до монастиря податися? Той, хто мені подобається, моїм не буде, а виходити заміж аби за кого я не хочу. А зовсім не виходити - баронеса загризе.

Ні, не зможу. Монастир - то не свобода. А я занадто вільна пташина, щоб усе життя коритися та сидіти у келії. Щось вигадаю. Потім. А зараз монастир - то непогана вигадка. Відмовити принцу не можна, але можна сказати, що хочу присвятити своє життя релігії. А там… Сподіваюсь, що повернусь до рідного тіла і забуду потроху усе, мов ранковий сон. І принца теж забуду…