Глава 33. «Це правда?!» - 2

Моя здогадка виявилась вірною. Майже вірною.

- Хм, мабуть, почався склероз, бо не пам’ятаю, коли ми домовлялись про танець. Та це не важливо… - задумливо промимрив Себастьян.

- А що ж важливо?

- Це правда? - ворухнулись гарні виразні губи герцога.

- Що саме?

- Про тебе й короля!

- А… Ммм… Звісно, ні. Навіть не уявляю, звідки пішла така плітка. Можливо, тому, що король особисто підходив до мене і ми мали розмову…

- І про що ж таке важливе Його Величність розмовляв з тобою, Кароліно? Зазвичай, він викликає на аудієнцію, а не підходить сам. Така поведінка, дійсно, могла викликати чутки.

- Це, звісно, конфіденційно… Ми говорили про Ліліану. Король висловлював побажання, щоб я допомогла звести сестру із принцом, бо він хоче назвати її своєю нареченою, але боїться злякати, бо Лілі така сором’язлива, цнотлива та вразлива…

- Цнотлива? Я б не сказав. Коли вона кинулась цілувати Рауля привселюдно…

- Вона ще така юна. У цьому віці леді схильні до необдуманих яскравих вчинків, а потім замикаються надовго у собі.

- Я помітив… - задумливо мовив рудий. - Дякую, Кароліно, що поговорила зі мною. Після учорашньої сварки я гадав, що й дивитись у мій бік не схочеш.

Я зітхнула важко. Все ж маю відвернути герцога від Попелюшки, щоб не завадив її стосункам з принцом.

- Себастьяне, - спіймала його погляд. - Я навіть готова забути про вчорашню розмову і продовжити спілкування з того моменту, коли ти запропонував мені руку і серце.

- Кароліно, - ніяково посміхнувся рудий, - пробач. Ти - найвродливіша дівчина у всьому королівстві. Так, я робив тобі пропозицію, вважаючи, що кращої герцогині мені не знайти. Але я ні разу не говорив про кохання. Це був би звичайний договірний шлюб, я б поважав тебе, виконував твої забаганки, навіть, коли для тебе це було так важливо, не заводив би фавориток, але... Я був щирий з тобою. Ти знала, що серце моє тягнеться до Ліліани.

- Але ж її вибрав принц!

- То й що?

- Ти сам казав, що з майбутнім королем не слід ворогувати!

- Зараз, коли маю надію поєднати свою долю з коханою жінкою, я не здамся. Поговорю серйозно з Раулем. Розповім усе, як є, Ліліані. Станемо обоє перед нею - і нехай сама вирішує, з ким бути. Це буде правильно.

Знаю я, кого вибере сестра!

- Вірю, - продовжив рудий, - що вона кохає мене, але через свої сором’язливість, цнотливість та вразливість, як ти казала, відвертається зараз. Коли я все поясню… Коли відкрию своє серце, вона пробачить мені. Я вже приготував для Ліліани ось це… - Герцог витяг з кишені обтягнуту атласом коробочку, в якій блиснуло золоте кільце: - Це наша родова обручка.

- О, який же ти невіглас!.. - вигукнула я. - Та ти просто сліпець! Повір мені, вже я знаю! Я - старша сестра! Лілі ділиться зі мною своїми думками! Вона вже й забула про рудого нахабу, який залицявся до неї, думаючи, що вона - проста служниця! Вона мріє про принца! Усе життя мріяла! Вдома її спальня уся обвішана портретами Рауля!

- То була дитяча закоханість, Кароліно. А тепер усе серйозно. Ліліана сердиться і ховає від мене свої справжні почуття. І від тебе також. Можливо, навіть, і від себе самої. Але я впевнений: кохає вона мене!.. Не турбуйся, Кароліно, я буду для твоєї сестри добрим і вірним чоловіком. Вона ніколи не пожалкує…

- Не треба, Себастьяне!

- Я гадав, ти порадієш за сестру…

Усі мої доводи розбиваються немов об гранітну скелю! Герцог, і справді, закоханий в Ліліану. А Ліліана - у герцога. І я маю вбити кохання! За що мені така доля? І як тепер видати Попелюшку за принца? Ех, доведеться, видно, підключати важку артилерію у вигляді барона де Пар-Кет…

Продовжити нашу з герцогом Вітонським розмову я не мала змоги, бо музика скінчилася і він провів мене до вікна. Я озирнулась. Де ж Ліліана? Треба негайно її знайти і налаштувати проти герцога. А, онде вона! Я кинулась до сестри, ухопила її за руку і навіть не почала розпитувати про принца. Зараз важливіше інше.

- Уявляєш, - почала розповідати, важко дихаючи. - Ні, ти навіть не уявляєш, що зараз було! Герцог Вітонський набрався нахабства і після нашої учорашньої розмови запросив мене до танцю. А я, дурепа, погодилась! Мало того, він знов запропонував мені вийти за нього заміж! Ти уявляєш? Навіть намагався натягнути на пальця обручку, щоб не було шляхів для відступу!

Ліліана так зблідла, що я затурбувалася, щоб вона хоч не втратила свідомість.

- Не може бути!

- Ще й як може! У нього в кишені коробочка, обтягнута бузковим атласом, в якій золота обручка, родова.

- А ти ж що?

- Звісно, відмовилась! Я ж не якась малолітня дурепа, яка клює на усе, що блищить. Такого підступного, егоїстичного, безцеремонного, розбещеного лицеміра не хочу й бачити, не те щоб планувати разом з ним своє життя! Тим паче, ти знаєш, до мене залицяється зараз чоловік благородний, вельмишановний та при владі, - підморгнула я, натякаючи на короля. - Тебе теж очікує блискуча партія. Як там у вас із принцом?