Глава 30. Націлитись вище. 2.

Та й далі мені не судилося познайомитись із пам’ятними місцями столиці.

- Заспокойся! Перестань плакати, Лілі! Та досить нюні розпускати, у мене вже вся сукня у твоїх сльозах та шмарклях!

- Иии…

- Ти все вчинила правильно. З таким гультяєм лише зв’яжися - усе життя будеш каятись, та нічого не вдієш. Тепер ти знаєш це і спокійно переведеш стрілки на принца Рауля.

- Принц тепер тобі залишиться, иии…

- Що це ти надумала, сестричко? Ми ж вже все обговорили!

- Тоді ти збиралася вийти за герцога, але тепер, після його мерзенного вчинку, коли він на твоїх очах освідчився іншій, забувши про те, що тільки-но тобі пропонував стати його дружиною, ти ж на нього й не поглянеш!.. Сама сказала…

Знов те саме. Мені вже набридло.

- Лілі, це нічого не міняє! Я хочу, щоб ти вийшла заміж за принца Рауля, як ми і домовлялися!

- Ні-ні, Кароліно! Я не стану на шляху твого щастя! Краще вже, й справді, в монастир…

- От дурепа! - не витримала я. - Та не потрібен мені принц! Я собі іншого знайду!

- Немає партії кращої у королівстві, ніж сам королівський спадкоємець! Я сама скажу йому, що той цілунок був лише задля того, щоб виграти спір, а насправді не кохаю його. І що він має узяти за дружину тебе, Кароліно…

- Не здумай! Я… Я… Може, я ще вище націлилась!

- Вище не може бути…

- Може! На короля!

Сказала - і сама своїх слів злякалась. Знадвору почулось чиєсь коротке «Ох!» і руда конячка, махнувши хвостом, промчала повз. Невже хтось почув оцю дурницю? Це ж поповзуть плітки…

- Не кажи дурниць, сестро! - В очах Попелюшки плескалося щире здивування.

- А що? - Стала у позу я. - Король - досить ще не старий, доволі привабливий чоловік, вдівець. Чом би й ні?

- Усі давно знають, що після смерті королеви Його Величність дав слово ніколи більш не одружуватись!

- Він же король, господар своєму слову. Захотів - дав, захотів - назад узяв. Гадаєш, королівські бали лише заради Рауля організували? Та ми із Луїсиком вже зустрічалися, так!

- Якщо так… Можливо… Тоді, й справді, все складеться добре. Ти вийдеш за короля, я - за принца, будеш мені свекрухою. Нам буде у королівському палаці добре разом, ми ж тепер сестри-подруги, чи не так?

- Так, - видихнула я.

Як же важко з цією емоційно нестійкою молоддю. Я не набагато й старша, та відчуваю себе вже старою втомленою звідницею, виконуючи волю вищих сил.

Карета хитнулась і зупинилася. Гід, чи то глашатай, як тут його називали, через рупор запрошував вийти і долучитися до якогось там місцевого обряду. Я почекала, поки слуга, що їхав на зап’ятках, відчинив двері, і вистрибнула на мостову. Поруч опинилась Ліліана і довірливо поклала свою долоню в мою. Треба кістки розім’яти та хоч одним оком поглянути на столицю, вже й так усе прогавила. Однаково, те, чого найбільше побоювалась, вже трапилось. А побоювалась я того, що рудий герцог побачить Ліліану. Все, побачив. Сподіваюсь, у натовпі він не буде нас переслідувати. Я стиснула долоньку Попелюшки і ми попрямували ближче до  гіда, щоб нарешті долучитись до прекрасного і вічного.