Глава 28. Розмова по душам.

Ліліану до прогулянки столицею готували три служниці нашвидкуруч, бо до виїзду залишалося хвилин з десять. І ось ми вже розмістилися в нашій родовій кареті, а баронеса з бароном машуть нам платочками. Нарешті коні рушили і я полегшено відкинулась на спинку сидіння. Без нагляду строгої маман воно легше буде. І я приготувалась насолодитися видами чужого, чи вже й не чужого для мене світу.

Ліліана сиділа поруч зі мною і насолоджуватись краєвидами, мабуть, не збиралася.

- Кароліно, поясни мені, нащо ти це все робиш?

- Що саме?

- Ти ж завжди мене ненавиділа і намагалась зашкодити, що змінилося?

- А хіба ти мене не ненавиділа і не намагалась зашкодити? - в лоб перепитала я.

Попелюшка знітилася:

- Так… Але мене можна зрозуміти…

- Мене теж. Я лише віддзеркалювала твої посили.

- Ти пам’ятаєш, з чого усе почалось?

Я криво посміхнулася, згадуючи одкровення баронеси:

- З порізаної на клапті сукні? Ти ж знущалася над моєю матінкою, яка спочатку цілком щиро сподівалась стати для тебе другою матір’ю, дарувати нещасній сирітці тепло і любов!

- Яким же чином я знущалася?! - скинулась Ліліана.

- А хіба ні? Ти не хотіла, щоб твій батько одружився вдруге, і вийшла на торжество у сукні своєї матері, щоб постійно нагадувати йому про померлу дружину! Я розумію твої почуття, але це було жорстоко і одразу перекрило усі шляхи до утворення нової щасливої сім’ї!

Очі Попелюшки стали круглими від здивування і маленький ротик відкрився:

- Про що ти, Кароліно? Я, звісно, дуже сумувала за мамою, та й зараз сумую. Але я бажала щастя батькові і розуміла, що він має знов одружитися! Я була готова прийняти нову сім’ю. Чужу жінку, мачуху, і навіть зведену сестру, тебе. Я мріяла, що ми станемо справжніми сестрами, будемо завжди разом, станемо ділитися одна з одною маленькими дівочими секретами, проводити за розмовами довгі зимові вечори, зустрічати весняний розквіт природи, втікати у спеку до лісового озера, милуватися осінніми барвами під час прогулянок верхи на конях. Я чекала, що в моє життя повернеться радість буття! Але все перекреслило пошматоване на клапті материне плаття…

Здається, вона не бреше. Невже все було саме так?

- То навіщо ж ти одягла його?! - викрикнула я.

Попелюшка підняла на мене свої сяючі блакиттю очі:

- А що я мала робити? Батько - суворий чоловік, який зовсім не розуміє жіночих потреб. Тим паче, що після того, як він зависнув у стражданнях через втрату коханої дружини, ми з ним майже не спілкувалися. Я навчилась сама вирішувати власні проблеми. На той час речі, що купувала для мене матінка, стали тісні й короткі. З горем пополам я з двох старих суконь змудрувала одну. На сьогодні таких «нарядів» у мене три, але вони навіть на домашні не надто годяться. На татове весілля мені взагалі нічого було вдягти. Тоді я наважилась поритися в материних скринях, які знесли на горище, і з радістю зрозуміла, що її сукні вже підходять мені за розміром. Так, я вдягла материне плаття, бо не хотіла ганьбувати батька своїм виглядом. Таточко добрий, найкращий у світі, та він навіть перед королівським балом не здогадався купити мені наряди, і знов довелось вибирати сукні з маминих скринь…

Та вона щира!.. Виявляється, війна, що розпочалася ще в день весілля, виникла з нічого! З простого непорозуміння!

- Ти могла просто сказати!..

- Випрохувати? Принижуватись?.. Ні…

Звісно, я не буду розповідати, що то баронеса порізала сукню, візьму вину на себе. І відповідальність за примирення теж.

- Лілі, сестро, пробач, прошу. Ми з матінкою гадали, що ти навмисно вдягла материне, щоб дратувати нас. Усе могло скластися по-іншому.

- Ти… Ти серйозно?

- Як ніколи раніше.

- І ми… Ми тепер сестри? - довірливо потяглась до мене Ліліана.

- Саме так! - Я опустила долоню на її руку. Як же добре, коли не треба воювати, а можна жити в мирі! - Пояснити все матінці, звісно, буде не так просто, але я спробую. Втім, у будь-якому випадку ти довго не затримаєшся у власному будинку. Вийдеш заміж за принца, як бажає твій батько, і станеш принцесою.

- Не піду за принца! - Раптом твердо мовила сестра і, надувши губки, відсунулась від мене.

- Але ж чому? Він - вродливий, люб’язний, приємний в усіх відносинах…

- От-от! Ти завжди була закохана в Рауля, тож і бери його собі!

- А ти, сестричко, й досі зітхаєш по рудому герцогу?

- Віддай його мені! Він тобі не потрібен, Кароліно! Це ж ти, щоб мені дошкулити, його відбила. Але зараз, коли ми все з’ясували і помирилися…

- Ні! - відрізала я.

- Але чому?

- Твій батько хоче, щоб ти вийшла за принца - і крапка!

- Твоя мати прагне того самого для тебе!

- Але моя не відправить мене до монастиря, як збирається вчинити з тобою твій батько!

- Та він лише погрожує! Він добрий і любить мене. Якщо герцог зробить мені пропозицію руки і серця - він погодиться. Це теж чудова партія.