Глава 25. «Принца ми не віддамо!» 2.

За сніданком барон Жан виказував доньці, яка копирсалась у тарілці, не підіймаючи очей:

- Я, звісно, сказав, що ти маєш вийти заміж за принца, Ліліано. Але те, що ти утворила учора!.. Накинутись на нащадка посеред сповненої людьми зали з поцілунками!.. Це було аморально! Мені тепер соромно знайомим у очі дивитись!

На цих словах Лілі таки відірвала погляд від тарілки і коротко блимнула на батька:

- То ви вже не наполягатимете, щоб я вийшла заміж за принца?

- Наполягатиму, - твердо поставив крапку барон де Пар-Кет. - Особливо тепер. Тільки законний шлюб змиє з тебе ганьбу.

Сестра похнюпилась.

- Доведеться поговорити з принцом, - продовжив королівський єгер, - вибачитись за твою поведінку, пояснити, що юні дівочі мізки інколи й не таке вигадають, закоханих дівчаток слід прощати.

- Тільки не це, тату! - перелякалась Ліліана.

- Не слід тобі говорити про це маленьке непорозуміння зі спадкоємцем, - леді Антуанетта заспокійливо опустила долоню на велику руку чоловіка.

- А що робити?! Ти уявляєш, що зараз у кожному будуарі, на кожному кутку тільки й теревенять про те, що вчудила Лілі!

- Ти помиляєшся, любий, - баронеса виглядала спокійною, як двері. - Так, потеревенили трохи. Та лише до приїзду спадкоємця Рихтайських островів. Тепер усі лише про нього й говорять. Це ж ще один принц у пошуці пари! А ще ця прогулянка столицею… Це, дорогий Жан, закон: більш яскрава новина затіняє менш яскраву. Про Ліліану вже ніхто й не згадає.

- Якщо вона знов не обслинить Рауля! - гаркнув барон.

Сестра ще нижче опустила голову до тарілки.

- Так, може, не слід було на неї давити? - продовжила давити на чоловіка баронеса. - Жане, ти сам винен у тому, що сталося. Звісно, Ліліана - вродлива витончена леді і притягує погляди багатьох вельмож. То чом не дати їй свободу вибору? Не обов’язково виходити заміж за принца, коли є достатньо гідних варіантів.

- То ти свою дочку хочеш підставити нащадку, чи я не знаю?!

- Не відмовляюсь, кожній матері хочеться, щоб найбільшого успіху досягла її дитина. Але я, на відміну від тебе, не давлю на Кароліну. Та й принцові слід самому визначитися, хто йому подобається. Нехай все йде своєю чергою, не слід втручатись у хід подій, любий. Юні серця самі розберуться.

Ага, коли б то усе залежало лише від вибору сердець. На жаль, існує лише один варіант майбутнього, який його врятує.

- Прослідкуй, Антуанетто. Наші доньки повинні бути найвродливішими серед цього курника, - не надто виховано висловився барон. - І не будуй плани щодо Кароліни. Вона - видна дівчина, але принцу подобаються білявки, ніжні, як Лілі. Це усі знають. А от для Кароліни можна приглянути іншу партію. Це може бути Себастьян, герцог Ахтонський, або цесаревич Зязя з островів.

Я вдавилась, закашлялась і мало не покинула цей світ, не виконавши місію. Та з мене одного імені достатньо! До того ж, терпіти не можу таких нахабних, голосних, пихатих, зарозумілих типів без смаку та розуміння. Тільки не цей Зюзя, тобто, Зязя!

Баронеса мене зрозуміла і навіть підморгнула, щоб ще раз підтвердити, що «принца ми не віддамо».

А тут озвалася Ліліана:

- Таточку, вибач, але я на прогулянку столицею не поїду…

- Ще й як поїдеш! - гаркнув барон.

- Я… не можу… - Сестра підняла рукави і показала сип, що вкрив руки по лікті. - Я, мабуть, захворіла. Вчора була лише пара прищиків, а вранці вже он як розійшлося. І чешеться нестерпно.

Навіть не сумніваюсь, що це - результат розмови баронеси зі старою подругою-відьмою. Таки придумали, як вивести Попелюшку з гри!

І що мені тепер робити?