Глава 25. «Принца ми не віддамо!»

Прокинулась я сама. Кинула погляд у бік віконця, зрозуміла, що вставати ще рано, можна солодко подрімати, насолоджуючись покоєм та тишею, повернулась на другий бік і знов заплющила очі.

Перед заплющеними очима постав образ Рауля. Блі-ін! Поспати не дасть, ввижається.

І чого я до нього причепилася? Якщо розібратися, то я його майже не знаю, ніяких геройських вчинків за ним не числиться, ні від дракона мене не відбивав, ні розбійників, що загрожували моєму життю,  не рубав в капусту. Нічого такого. Тоді що це? Кохання з першого погляду, не дивлячись ні на що? Для мене невластиво. Може, це вплив самої Кароліни, яка десь таки залишилася в мені, хоч і так глибоко, що я її зовсім не відчуваю? Чи то численні портрети принца, розвішані по спальні Кароліни, подіяли на підсвідомість?

Не знайшовши жодної причини закохуватись в Рауля, окрім того, що при згадці про нього починає тужливо стискатись серце, я вирішила перестати про нього згадувати. Нехай одружується на Попелюшці, бо це життєво необхідно для світу, а я після серії балів повернусь додому і викину усі дурні почуття з голови. Може, навіть, мене взагалі відішлють до рідного світу та до рідного тіла. А я тут страждаю задарма. Все, спати, поки є час.

А часу, виявляється, вже не було. З боку дверей почувся обережний, але наполегливий стук, а згодом і голос Мегі. Якого біса служниця вирішила мене збудити?!

- Леді Кароліно!.. Леді Кароліно!.. Дозвольте зайти!..

- Та заходь вже, - крикнула я у відповідь, - бо вставати, щоб тебе прибити, в мене поки немає бажання. Точніше, є бажання прибити, через те, що спати не даєш, але вставати ліньки!

Дівчина прослизнула до кімнати, нервово ламаючи пальці і стала коло стіночки. Видно, мою погрозу сприйняла всерйоз і побоюється тепер наближуватись.

- Чого тобі? І ближче підійди, бо не достану звідси, - підлила я олії у вогонь.

- Леді Кароліно! Благаю, не гнівайтесь! Я не винна! Це ваша матінка, леді Антуанетта, послала мене вас збудити!..

- Якого біса?! До балу ще як до Києва рачки!

- Не знаю, про що ви, та королівський гість, нащадок імператора Рихтійських островів Зязя Рихт Неперевершений підбив принца Рауля не гаяти часу, і, щоб краще пізнати потенційних наречених, не обмежуватись балами. На сьогодні оголосили прогулянку по місту з метою ознайомлення з пам’ятками та визначними місцями столиці.

- Щось занадто активний цей Зязя, - простогнала я, вставати та ще й кудись їхати категорично не хотілося.

Втім, оглянути столицю - ідея непогана. Принаймні, це цікаво, залишаться спогади. Хоча які там спогади. Якщо бути чесною, то з усіх моїх подорожей у рідному світі, я пам’ятаю лише ті моменти, що були підкріплені фотографіями. Усе останнє замулилось із часом і зникло з пам’яті. А тут мене, на жаль, фотоапаратом чи смартфоном не забезпечили.

І все ж подивитись хочу. Однаково вже не засну. Тим паче, що моя місія ще не завершена. Між принцом та Попелюшкою так нічого ще й не зав’язалося, тож маю пригледіти та напрямити події в потрібне русло.

За сніданком барон Жан виказував доньці, яка копирсалась у тарілці, не підіймаючи очей:

- Я, звісно, сказав, що ти маєш вийти заміж за принца, Ліліано. Але те, що ти утворила учора!.. Накинутись на нащадка посеред сповненої людьми зали з поцілунками!.. Це було аморально! Мені тепер соромно знайомим у очі дивитись!

На цих словах Лілі таки відірвала погляд від тарілки і коротко блимнула на батька:

- То ви вже не наполягатимете, щоб я вийшла заміж за принца?

- Наполягатиму, - твердо поставив крапку барон де Пар-Кет. - Особливо тепер. Тільки законний шлюб змиє з тебе ганьбу.

Сестра похнюпилась.

- Доведеться поговорити з принцом, - продовжив королівський єгер, - вибачитись за твою поведінку, пояснити, що юні дівочі мізки інколи й не таке вигадають, закоханих дівчаток слід прощати.

- Тільки не це, тату! - перелякалась Ліліана.

- Не слід тобі говорити про це маленьке непорозуміння зі спадкоємцем, - леді Антуанетта заспокійливо опустила долоню на велику руку чоловіка.

- А що робити?! Ти уявляєш, що зараз у кожному будуарі, на кожному кутку тільки й теревенять про те, що вчудила Лілі!

- Ти помиляєшся, любий, - баронеса виглядала спокійною, як двері. - Так, потеревенили трохи. Та лише до приїзду спадкоємця Рихтайських островів. Тепер усі лише про нього й говорять. Це ж ще один принц у пошуці пари! А ще ця прогулянка столицею… Це, дорогий Жан, закон: більш яскрава новина затіняє менш яскраву. Про Ліліану вже ніхто й не згадає.

- Якщо вона знов не обслинить Рауля! - гаркнув барон.

Сестра ще нижче опустила голову до тарілки.

- Так, може, не слід було на неї давити? - продовжила давити на чоловіка баронеса. - Жане, ти сам винен у тому, що сталося. Звісно, Ліліана - вродлива витончена леді і притягує погляди багатьох вельмож. То чом не дати їй свободу вибору? Не обов’язково виходити заміж за принца, коли є достатньо гідних варіантів.

- То ти свою дочку хочеш підставити нащадку, чи я не знаю?!

- Не відмовляюсь, кожній матері хочеться, щоб найбільшого успіху досягла її дитина. Але я, на відміну від тебе, не давлю на Кароліну. Та й принцові слід самому визначитися, хто йому подобається. Нехай все йде своєю чергою, не слід втручатись у хід подій, любий. Юні серця самі розберуться.