Глава 22. І що це було-2. Продовження.

Фух. Даремно, звісно, я підстьобую бажання герцога узяти мене за дружину, бо не збираюсь пов’язувати свою долю з його. Та поки що краще тримати його на повідку, бо як дізнається, що Ліліана - це та білявка, з якою він зустрічався, і яка мало йому не віддалася, то хто знає, як воно повернеться.

Я якраз відкрила рота, щоб покласти до нього чергову тарталеточку - і мало не вдавилася.

До зали повернувся принц Рауль, розсіяний, насуплений. Один. 

А де ж Ліліана?!

Тут вже я не втрималась і побігла до нього, щоб з’ясувати, що з сестрою.

Зрозуміти не можу, чому, та опустила долоню принцові на плече і запитала:

- І що це було?

Рауль обернувся:

- Кароліно? Ти бачила?

- Легше відповісти, хто не бачив, Рауле. Втім, хто й не бачив, той і так вже дізнався. Та що такого? Поцілувалися, так поцілувалися. Ти мені краще поясни, де Лілі? Чому ти залишив її на самоті?

- Твоя сестра в оранжереї, спілкування із квітами діє на неї заспокійливо. Ти ніколи не помічала, що вона дивна? То запевняє, що ти в мене закохана, то сама кидається із поцілунками.

- Ліліана кохає тебе, Рауле, і не знає, як висловити свої почуття. Вона ще зовсім юна і нестримана.

- Не набагато вона молодша за тебе, Кароліно. Вона неконтрольована!

- Вона закохана! Тобі слід цінувати її щирі почуття!

- Ні, я не можу її зрозуміти. І не хочу. Мене цікавиш лише ти, Кароліно!

- О, Рауле! Я вже казала, що мені подобається Себастьян!

- Ліліана стверджувала, що це неправда!

- Та що вона знає про мене?

- Залишимо Ліліану у спокої. Мені не потрібні нічиї доводи, поки у мене є твої очі!

Я машинально відвела погляд. І що він там прочитав такого?

- Не залишимо Ліліану. Я турбуюсь. Вона зараз одна, у розпачі, і хто знає, що прийде їй у голову. А ти навіть її не втішив!

- Я намагався. Вона лише плаче і поливає солоними сльозами дорогу екзотичну квітку, привезену з Рихтійських островів, та вже скоро зав’яне.

- Що ж, доведеться мені самій заспокоювати сестру!

Не встигла я ступити й кроку, як мою увагу привернув яскравий вихор, що летів через залу. Придивившись, я зрозуміла, що це молодий смаглявий чоловік у незвичному строкатому одязі, що робив його схожим на папугу. Крім того у нього були чорні, трохи розкосі очі, виразні вилиці і тонкий ніс із чутливими широкими ніздрями, чорне блискуче волосся зібране ззаду у кінський хвіст, обмотане золоченими шнурками і звисало по спині мало не до пояса. Усе вказувало на те, що переді мною чужинець.

Незнайомець зупинився коло нас, ухопив принца за руку. Я вже збиралася задрати повище спідницю і врізати гострим ніском черевичка нападнику у скроню, та його гаркава мова з сильним акцентом зупинила мене:

- Нарешті знайшов тебе, друже! Не чекав? А я тут! Ходімо, маємо за зустріч випити! - і потягнув принца за собою.

Вже рушаючи, перевів погляд на мене, ковзнув довгим оцінюючим поглядом, немов роздягаючи, і, задоволений оглядом, цокнув язиком.

Рауль виглядав ошелешеним, хоч і не зляканим. Зрозуміло було, що чужинець йому знайомий.

А от у мене, коли обоє зникли з очей, виникло справедливе запитання:

- І що це було?

Підібравши спідницю, я рвонула напрямки через танцполе до виходу. Перш за все маю впевнитись, що з Ліліаною все в порядку, заспокоїти, направити на шлях істинний. Танцюючі пари розліталися навсібіч, навіть думка майнула, що колись перетворюсь на такий криголам, як баронеса. Та швидко дістатися до сестри була мені не доля. З розгону врізалась я в щось яскраве, червоне…

Герцог Вітонський, хто б ще?