Глава 20. Увійти в історію.

Я рвонула з усієї швидкості на розшуки Ліліани. Хм, на вчорашньому місці коло вікна сестри не виявилось. Обвела очима залу.

Принц танцював з черговою претенденткою, втім виглядав задумливим та відсутнім.

Червоного камзолу герцога не видно, після з’ясування стосунків він за мною до палацу не повертався.

Баронесу, не зважаючи на статуру, яку неможливо не помітити, я теж не помітила. Навіть коло фуршетних стійок, що тяглися вздовж дальньої стіни, щоб танцюючі могли підкріплятися, не залишаючи танцювальну залу. Втім, окрім танцювальної зали, де тусується більшість молоді, є ще декілька зал із софами та кріслами для відпочинку. Правда, я впевнена, що леді Антуанетта зараз не сидить із іншими леді, обмахуючись віялом та чешучи язики. Вона розшукує або мене, щоб у кайданах відвести до принца, або Ліліану, щоб тихенько прикопати у королівському саду. Ця думка примусила мене пришвидшити пошуки. Високий зріст дозволяв мені добре бачити гостей, але малий зріст сестри заважав її швидко знайти. Тоді я просто почала видивлятись снігову хмаринку.

Ліліана знайшлась в одному з додаткових приміщень, де зосередились лише старі матрони і на страждаючу коло каміну дівчину особливої уваги не звертали. Вона стояла спиною до мене, обличчям до чавунної решітки, яка повинна була відділяти вогонь, коли камін топили. Мені навіть стало її шкода. Якщо вона кохає рудого, то уявляю, як їй зараз боляче. Вона, як і я, не має можливості бути з тим, до кого тягнеться серце. Ми немов сестри по нещастю…

Та хто б мене пожалів? Нічого не поробиш, дорогенька. Розвиток цивілізації понад усе. Ти маєш опинитись в обіймах принца і твоя зла сестра розшукала тебе, щоб поколупатись у ранах і підштовхнути тебе у ті обійми.

Я увійшла в образ, напустила на обличчя насмішкуватий вигляд і озвалася:

- Що, дорогенька, страждаєш? А я тебе попереджала, що рудому ти потрібна лише задля грайки! Ще й не знала тоді, що він - герцог, а як у воду дивилася.

Ліліана повільно обернулась, згинаючи у руках чавунну кочергу для каміну. Точніше, намагаючись зігнути. Сил, звісно, не вистачало. Зате вимацькалась у сажу та попіл.

- Він і тебе так само покине! - зло виплюнула сестриця.

- Розумієш, дівчинко, є жінки, яких чоловіки не кидають, - почала я із пафосом, втім, поглядаючи, щоб Лілі здуру не вперіщила кочергою по маківці. - Я з таких. Лише я можу кинути когось, якщо забажаю. А є такі, як ти. Поглянь на себе: вимазюкана уся, заревана, очі підпухли. Хто на таку клюне? Ти навіть у чудовій бальній сукні примудрилася перетворитись на брудну Попелюшку!

Ліліана розсіяно впустила кочергу собі на ногу. От недотепа!

Я хотіла ухопити сестру за рукав, та вчасно згадала, чим це закінчується, узяла міцно за лікоть і потягла до дамської кімнати:

- Ходімо, ходяче нещастя.

Попелюшка не впиралася. Я вмила її, примусила видраїти вимазані в сажу руки.

- На чорта схожа… Тільки з принцом цілуватись… А зранку ж виглядала казковою принцесою! Мала дурепа! Радій, що я вчасно протерла тобі очі щодо того гультяя!

- Так покинь його, - втупилась на мене своїми синіми баньками сестра. - Тобі теж такий не потрібен. Хай йому буде так само боляче, як і мені!

- Боляче йому не буде. То така порода рудих гультяїв. Не одна, так інша, не друга, так третя. Може, навпаки, слід мені вийти за Себастьяна заміж, узяти його в кліщі і прикрити гультяйську лавочку? Ото йому й буде покарання. Не знаю ще, не вирішила. Або вийду за герцога, або таки захапаю принца. Все ж така чудова партія… І можливість стати принцесою, а згодом і королевою, приваблює. Ще подумаю. Та зараз я хочу насолодитися шоу: маленька ляклива пташка цілує принца!