Глава 19. Все пропало?

На перший танець спадкоємець запросив мене. В принципі, нічого дивного. Матінка ж сама підійшла його привітати і мене притягла за собою.

Танцювали ми, не сказавши одне одному жодного слова. Можливо, він чекав, що я заведу розмову, та я мовчала. Розмовляли лише наші очі, їм не заборониш. Та сподіваюсь, що принц вже відступився від чужої нареченої, і танець - це просто жест вихованості. Коли музика закінчилася, Рауль так само мовчки повернув мене туди, звідки взяв.

Задоволена початком балу матінка нарешті випустила мене з уваги, бо перевела увагу на столи із закусками, і я поспішила на пошуки Ліліани. Все йде, як годиться. Зараз слід трохи підштовхнути зведену сестру у напрямку до принца. Скажу щось гостре, почну насміхатися.

Довго шукати Попелюшку не довелось. Вона сама бігла мені назустріч. І виглядала чомусь занадто схвильованою. Із принцом вона ще не цілувалася, у чому ж справа?

- Кароліно! - підскочила Лілі і ухопила мене за руку, як давню подругу. - Ти не уявляєш, кого я зараз бачила!

А очі світяться, на губах блаженна посмішка, ручки дрижать. О, ні! Це ж не те, про що я подумала?

- Гадаю після батькових слів ти повинна бачити усюди лиш одного принца, - холодно мовила я. - До того ж тобі ще його цілувати на спір.

Сестра наче й не чула мене.

- Я бачила його!

- Кого? Принца? Так це не дивина, його усі бачили. Он він з якоюсь лялею танцює.

- Та я не про принца!

- Кого ж тоді, що так сполохалася?

- Рудого!

- Конюха?

- І зовсім він не конюх, Кароліно! Я побачила його серед гостей! Такий ошатний! У червоному камзолі із золотими галунами. Він - справжній вельможа!

- Так може то конюх так прикинувся, щоб ще й серед леді знайти кого збавити?

- Ні! Я вже розпитала. Рудий красунчик - герцог Вітонський! Ти уявляєш? Тепер мені нема чого стидатись! Себастьян - другий за знатністю наречений у королівстві!

- Твій тато висловився однозначно: лише принц Рауль. Або монастир.

- На герцога батько погодиться. Він же не дурень.

- А наш із тобою спір? Ти маєш поцілувати принца!

- Та не потрібен мені твій браслет! Вважай, що я програла. Я навіть серги тобі поверну. Коли я стану герцогинею…

- Не хотіла тебе засмучувати зарання, сестро, та Себастьян, герцог Вітонський сьогодні вранці зробив мені пропозицію.

- Яку?

- Руки і серця, дурепо!

- Не може бути! Ти знову дуриш мене, зла, ненависна сестра! Ти ж принца кохаєш! Нащо тобі мені заважати?

- Учора кохала принца, сьогодні - герцога. Він такий палкий! Такі компліменти нашіптує на вушко, що я не встояла. А цілується як! Ти ж знаєш. Коротше, він закохався в мене з першого погляду і запропонував руку, серце і герцогство на додачу. Я поставила умову, що буду єдиною жінкою у його житті, і дала згоду.

- А як же принц?..

- Принц мені подобався на портретах. У житті він виявився не зовсім таким, як я уявляла.

- Брешеш! Брешеш! Брешеш! Тобі аби зробити мені боляче! Аби завадити моїм планам! Я не вірю тобі!

- Хочеш, доведу?

- І як же?

- Заховайся за колоною і слухай. Тільки не висовуйся. І зараз ти впевнишся, що Себестьян давно забув про тебе, і що він тепер - мій наречений! Та не плач. Нащо тобі таке щастя, яке завтра вже робить пропозицію іншій? Краще вже поверни погляд на принца, якому ти справді дуже сподобалась.

- Я не…

- Ховайся, якщо хочеш почути правду! - підштовхнула я Ліліану. - Герцог наближається.

Попелюшка страждально зітхнула і заскочила за колону. А я почала махати Себастьяну, який проходив залою, мабуть, розшукуючи мене.

Не побачити високу красуню, яка ще й руками махає, було б дивно. Рудий стрепенувся і повернув у мій бік.

Чомусь герцог видався мені напруженим і засмученим, зовсім не схожим на завжди усміхненого донжуана.

- О, мій дорогий наречений! Як же я рада бачити тебе! - заговорила я так, щоб було чути Ліліані. - А я вже скучила!

- Я теж радий тебе бачити, Кароліно. Але нам краще відійти, щоб поговорити.

- Підемо до нашої альтанки, так? - я пристрасно прихилилась до герцога.

- Кароліно, пам’ятаєш, ти сама казала - не на людях!.. - зашепотів мені на вухо Себастьян.

Щось мені його настрій не подобається. Добре, що я вже вела його, ухопивши під руку, подалі від Попелюшки. Те, що вона повинна була почути - вона почула.

Герцог вивів мене на терасу, де нікого не було, і зупинився.

- Хіба ми не йдемо до альтанки? - надула губки я, кліпаючи здивовано.

- Ні, Кароліно. Нам не слід усамітнюватися.

- Тоді пішли, знайдемо моїх батьків і ти зробиш те, що збирався: попрохаєш моєї руки! Я вже не можу чекати, любий! Себастьяне, чому мовчиш?