Глава 18. Усі карти у руки. 2.

- Ану зайдіть! - Ухопив нас барон своїми ручищами і ми, мов мухи, залетіли до вітальні.

Що ж, я такого не планувала, та може воно й на краще, що батько Ліліани почув про рудого. Сподіваюсь, промиє їй мізки.

Так воно й вийшло. Уся батькова дипломатія щодо шлюбу закінчилась, коли він почув про рудого конюха. Було багато крику. Попелюшка спочатку намагалася достукатись до люблячого татового серця, а потім просто мовчала, опустивши очі. Ми з баронесою сиділи в куточку на софі, тихо, мов церковні миші, чинно склавши ручки. Врешті решт завершилося все ультиматумом, що поставив барон де Пар-Кет дочці:

- Або ти вийдеш за принца, або відправишся у монастир!

Мрія Попелюшки видати мене заміж, вижити мачуху і хазяйнувати самій накрилась мідним тазом. Тепер їй доведеться спрямувати усі зусилля, щоб очарувати принца.

Мій розум, тихенько хихикаючи, потирав долоні. Це було саме те, чого вимагали небеса, те, що потрібно для нашої цивілізації.

Навпроти, моя душа у відчаї заламувала руки, бо тягнулася до принца попри усі перешкоди.

Та моя особистість відмахувалась від потреб душі на користь логічного розуму. Так треба. Хто я така, щоб змінювати майбутнє? Та й яке майбутнє чекає на людство без Попелюшки? Цілком вірогідно, якщо вдасться повернутись до власного тіла у майбутньому, я виявлюсь безправною істотою, як і всі інші жінки? А то й взагалі рабинею? О, ні! Я - емансипована молода жінка, і такої долі не винесу, і для інших жінок не побажаю. Отже, прощавай, принце…

Додрімати мені так і не довелось. Поки те та се, надійшов час обіду. Обідали ми у загальній вітальні, наданій нашій родині. Мовчки, без коментарів, бо усе було сказано. Лілі вже не була схожа на ніжний пролісок, бо щоки її пашіли жаром, мов троянди. Ми ж із баронесою розуміли, що барон Жан зараз у такому стані, що краще його не зачіпати.

Я гадала, що герцог Вітонський прийде прохати моєї руки перед обідом. Під час обіду… Після обіду… Та він так і не з’явився. Мабуть, вирішив провернути усе на балу. Нехай так.

 Після обіду усі розійшлися по своїм кімнатам готуватись до балу. Звісно, мене курирувала баронеса, яка попри бажання чоловіка віддати за принца власну доньку, не полишила надії всунути на це місце мене.

Годинник, не зважаючи на людські клопоти та страсті, продовжував крутити стрілки. І ось ми вже готові до бою, тобто, до балу.

Цього разу сукня на мені була темно-зеленою, оксамит і золоті нитки, що пронизували тканину немов дощ. При погляді на неї вбачались лісові хащі в грозу. І ніякого дорогоцінного каміння, яке б відволікало увагу від моєї вроди. Лише вигадливе плетиво із золотих блискавок обрамляло шию і тягнулось до грудей. Так само обплітало ліву руку до ліктя, а на правій з’єднувало п’ять кілець із браслетом. Оксамитові черевички були такого ж кольору, як і сукня, а підошва та тонка шпилька - із золота. Волосся було вміло вкладене майстринею у золоту сітку, яка майже лягала на плечі. Все це створювало якусь чарівну ауру. Я вже й звикла до своєї нової зовнішності, і все ж не впізнавала себе. Було б паранджу краще натягти, щоб не спокушати принца, та хіба баронеса дозволила б? Здається, що навіть коли б я померла, вона б мене підняла і у вигляді зомбі нарядила для принца.

Втім, Ліліана теж виглядала просто чудово. Така собі неземна істота. Чергова сукня її матері була нібито сплетена зі сніжинок, біла з ледь помітним блакитним відливом, надзвичайно легка і тонка тканина, витончений силует, коротка накидка оздоблена білим коротким хутром. Барон найняв королівську перукарку, яка з податливого волосся білявки створила справжній шедевр. Сотня тонких косичок перепліталася, утворюючи щось неймовірне й захоплююче. До того ж, на той час вона знов зблідла, що вдало доповнювало образ.

Не посперечаєшся, Лілі - неймовірна красуня. Тільки краса її повністю протилежна моїй. З такою зовнішністю просто гріх стояти коло вікна, як минулого разу. Сподіваюсь, батьківський втик підштовхне Попелюшку в обійми принца. До того ж, вона на спір повинна з ним сьогодні поцілуватися.

Що ж, сестричко, усі карти тобі у руки...