Глава 18. Усі карти у руки.

Ледве наздогнала малу миршавку мало не коло наших покоїв. І то лише завдяки тому, що маю довгі ноги. Ухопила за рукав і смикнула. В результаті Ліліана полетіла на підлогу, а я - на неї! Як хоч не задавила? Мабуть, у цих худорлявих Попелюшок запас міцності ще той. А от сукня порвалася, запасу міцності не вистачило.

- Пусти! Тварюко! Там батько!..

Злізла з поганки і по-сестринському подала їй руку. Куди там! І не глянула. Перевернулася, ставши на карачки, піднялася і знову бігти. Зрозуміло, що я ухопила її за другий рукав.

Трррррр!.. Ще один клапоть залишився у моїх руках. А все тому що секонд хенд. Хоч і гарні сукні матері Лілі, та друге покоління вже не витримують.

- Що ти наробила?! Стерво!

Спіймала сестричку за плечі. Сподіваюсь, хоч вони не відірвуться?

- Зупинись! Батько твій живий і здоровий! Я все вигадала!

- Ах ти ж! - Здається, Лілі рознервувалась ще сильніше, ніж коли думала, що щось лихе трапилось із татом. - Як ти могла?! Брехуха!

Маленькі кулачки досить боляче почали колотити мене по грудях. Звісно, я не подам вигляду, що чула розмову Лілі з принцом. Продовжу грати злу сестру.

- Охолонь! - Ухопила дівчину за зап’ястя. - А як ще я мала відтягнути тебе від принца? Не за вуха ж? Не спиться їй, бачте! За принцом вона бігає! Хотіла натренувати його у поцілунках? Так забула мене нагукати, щоб засвідчила, що ти виграла спір! Отже, нічого ти не виграла! І принц - мій!

- Дурепа! Та я йому про тебе розповідала! Про твоє кохання!

- Тепер ти не бреши! Нащо б ти це робила?!

- Щоб швидше тебе спекатись!

- Досить, Лілі, досить! Я ж чудово бачу: ти сама закохалася в Рауля по самі вуха, тільки не хочеш цього показувати!

- Та байдуже мені до нього!

- Може, ти й сама собі не зізнаєшся у цьому, та я ж не сліпа!

- Не мели дурниць, Кароліно! Я краще вже за рудого конюха піду, ніж за принца! Сидіти вічно у палаці під поглядом сотень заздрісних очей - та ще втіха!

- За рудого згадала? Піди, віддайся йому, мов остання шльондра! Після такого тебе не те, що принц, взагалі жоден порядний чоловік не візьме за дружину! Хіба що старий, кривий та горбатий!

- Він казав, що кохає мене і не покине! Хай конюх, та я теж кохаю його!

- Батько, коли дізнається, у монастир тебе відправить!

- Батько любить мене і завжди казав, що дослухатиметься моєї думки у виборі пари. Він бажає мені щастя і не противитиметься шлюбу, хоч би з ким, аби мені було добре!

- Ой, не думаю я, що він зрадіє, коли дізнається…

Упс! Я й не помітила, що двері нашої вітальні відчинені, а на порозі стоїть двометровий єгер. І, коли судити по виразу обличчя, він почув достатньо.

- Ану зайдіть! - Ухопив нас барон своїми ручищами і ми, мов мухи, залетіли до вітальні.

Що ж, я такого не планувала, та може воно й на краще, що батько Ліліани почув про рудого. Сподіваюсь, промиє їй мізки.

Так воно й вийшло. Уся батькова дипломатія щодо шлюбу закінчилась, коли він почув про рудого конюха. Було багато крику. Попелюшка спочатку намагалася достукатись до люблячого татового серця, а потім просто мовчала, опустивши очі. Ми з баронесою сиділи в куточку на софі, тихо, мов церковні миші, чинно склавши ручки. Врешті решт завершилося все ультиматумом, що поставив барон де Пар-Кет дочці:

- Або ти вийдеш за принца, або відправишся у монастир!

Мрія Попелюшки видати мене заміж, вижити мачуху і хазяйнувати самій накрилась мідним тазом. Тепер їй доведеться спрямувати усі зусилля, щоб очарувати принца.

Мій розум, тихенько хихикаючи, потирав долоні. Це було саме те, чого вимагали небеса, те, що потрібно для нашої цивілізації.

Навпроти, моя душа у відчаї заламувала руки, бо тягнулася до принца попри усі перешкоди.

Та моя особистість відмахувалась від потреб душі на користь логічного розуму. Так треба. Хто я така, щоб змінювати майбутнє? Та й яке майбутнє чекає на людство без Попелюшки? Цілком вірогідно, якщо вдасться повернутись до власного тіла у майбутньому, я виявлюсь безправною істотою, як і всі інші жінки? А то й взагалі рабинею? О, ні! Я - емансипована молода жінка, і такої долі не винесу, і для інших жінок не побажаю. Отже, прощавай, принце…

Додрімати мені так і не довелось. Поки те та се, надійшов час обіду. Обідали ми у загальній вітальні, наданій нашій родині. Мовчки, без коментарів, бо усе було сказано. Лілі вже не була схожа на ніжний пролісок, бо щоки її пашіли жаром, мов троянди. Ми ж із баронесою розуміли, що барон Жан зараз у такому стані, що краще його не зачіпати.

Я гадала, що герцог Вітонський прийде прохати моєї руки перед обідом. Під час обіду… Після обіду… Та він так і не з’явився. Мабуть, вирішив провернути усе на балу. Нехай так.

 Після обіду усі розійшлися по своїм кімнатам готуватись до балу. Звісно, мене курирувала баронеса, яка попри бажання чоловіка віддати за принца власну доньку, не полишила надії всунути на це місце мене.