Глава 16. Вигадане побачення.

Сестриця пішла, прихопивши виграні сережки, а я залишилася при своїх думках. Все йде, як і треба. Попелюшка амбіційна, коли її вчасно підштовхнути, то свого доб’ється. Не знаю, як, та з принцом вона поцілується, аби мені носа втерти. Я зумію запевнити Рауля у щирості її почуттів, капатиму на мізки про її чесноти, позитивні якості, добрий характер. А там вже недалеко й до заручин. Видам Попелюшку заміж, поплачу півтора дні, а опісля знайду й собі жениха, бо жити з леді Антуанеттою та її чоловіком - то не те. Тільки не рудого гуляку-герцога, який ще й не одружився, а вже планує завести коханку. Виберу котрогось з вельмож, головне, щоб спокійний був, щедрий, не дурень… Досі я, щоправда, на них і уваги не звертала, та є надійний метод, щоб побачити власну долю.

Я збила подушку, щоб м’якше спати, прошепотіла слова, які знає кожна дівчинка з дитинства:

- На новому місці наречений наснись! - Перевернулася на бік, обійняла подушечку і… ніби вимкнули світло.

Досі так і було, коли доводилось застосовувати це стародавнє ворожіння. Усю ніченьку спала міцно, спокійно і без сновидінь.

Але цього разу під ранок наснився мені таки сон.

Йшла я ромашковим полем і скидала із себе одне за одним дорогі бальні сукні. А Ліліана стелилася слідом і підбирала скинуте. З одного боку було мені шкода, а з іншого - із кожною скинутою річчю ставало все легше і легше. Сяяло в потилицю сонце ясне, а степ і краю не мав. І жодної людини, окрім нас. Гадала вже, що шлях мій не завершиться ніколи, та раптом залишилась в одній спідній сорочці і наступний крок привів мене до королівського палацу, де було повно людей, мов насінин у дині. Музика стихла, танцюючі пари зупинилися, усі очі - на мене. Дивляться з таким виглядом, наче я гола. Я погляд опустила - та й справді гола! Сміються усі, регочуть просто. І раптом на плечі мені опускається просторий, підбитий білим хутром плащ, сильні чоловічі руки обхоплюють зі спини, через що я не бачу, хто мене врятував. Не бачу, але чую знайомий запах смажених горішків.  І так мені світло, тепло та хороше. Але підскакує Ліліана і починає стягувати з мене плащ. Я знов майже гола, чіпляюсь за одежину, тягну назад, на себе. Із тим і прокидаюсь.

Виявляється, баронеса де Пар-Кет намагається стягнути з мене ковдру, а я тримаю її кулачками і не відпускаю. А, щоб тебе! Такий славний сон сплюндрувала! І як мені його тепер тлумачити? У натовпі я бачила лише регочучі обличчя, мов фон. Той, хто огорнув мене плащем, пахнув, як принц, але я його не бачила. Ні, принц не може бути моїм обранцем, бо має одружитися на Попелюшці. Може, ще б який герой з’явився уві сні, так баронеса завадила. Тьфу ти, пропало ворожіння. Коли тепер доведеться на новому місці лягти спати? Так і не дізнаюсь, що на мене чекає.

- Кароліно, вставай!

- Матінко, лягли ж пізно! Яка необхідність вставати рано? Нас, що, женуть?

- Доцю, ти забула про побачення?

- Яке?.. Ой! - І справді забула. Забула, що вигадала неіснуюче побачення. І мене тепер через нього будять. От дурепа!

- Вставай-вставай, потім спатимеш, коли станеш дружиною принца. Тоді можеш спати і вдень, і вночі. А зараз слід і не їсти, і не спати, і гав не ловити.

Як вирішила, так і зробила.

В оранжереї, на щастя, нікого не було. Нема дурних, щоб вставати рано. Тож я знайшла табуреточку, якою, мабуть, користувалися, щоб обрізати засохлі квіти, і примостилася між якимись екзотичними кущами. Це також можна вважати за сон у новому місці?

- Кароліно!

Що? Додрімати не дадуть?

- Кароліно, ти тут?

І кого ж це принесла нелегка? Судячи по голосу… Але не може це бути принц! Я ж вигадала побачення лише задля того, щоб відчепилась баронеса!

Забитися, мов мишка у нірку? Може, не помітить і піде? Та цікавість перемогла.

- Ваша Високосте! Я тут!

Рауль, зовсім навіть не сонний, на відміну від мене, бадьоро крокував оранжереєю на мій голос. Цікаво, що він тут робить? Особливо цікаво, звідки дізнався, що я в оранжереї, бо гукає по імені…

Не встигла я рота відкрити, щоб з’ясувати ці моменти, як спадкоємець корони наблизився і потягнув мою руку до рота, щоб поцілувати. Дурні місцеві традиції, так і здається, що тебе збираються з’їсти.

- Твій лист був досить несподіваним, дорога Кароліна…

- Який лист?

- Ось цей, - Рауль витягнув з кишені згорнуту вчетверо записку.

Я вихопила її з рук принца і прочитала:

«Ваша високість, дорогий мій Рауле! Беру на себе сміливість нагадати про нашу зустріч завтра після сніданку в оранжереї. Я чекатиму… Ваша Кароліна»

Клята баронеса! Щоб спадкоємець часом не забув, вона вирішила написати від мого імені записку-нагадування.

- Доволі інтригуюче, - принц забрав з моїх рук папірець і заховав до кишені. - Я вже підозрюю, що починається склероз, бо не пам’ятаю, коли ми домовились про зустріч, хоч мені й дуже приємно.

- Еее… Ммм…

- Це те, що я думаю?

Рауль занадто наблизився і я вирішила, що він збирається подарувати до моєї колекції ще один цілунок, бо бог, як то кажуть, трійцю любить. Але ж з кожним цілунком мені буде все важче віддати його Попелюшці! Тому я вперлася кулачками йому у груди, не дозволяючи наблизитись.