Глава 15. Запланована акція.

Не встигла відійти далеко, як мене перехопив Рауль. Спочатку я його навіть не побачила, лише відчула, що чиїсь чіпкі пальці стиснули лікоть.

- Якого?!

Обернулася рвучко і впізнала принца.

- Якого… гарного кольору ваш камзол…

Рауль підтягнув мене ближче і запах смажених горіхів приємно залоскотав ніздрі.

- Чому ти тікаєш від мене, Кароліно?

- Я-а-а… хотіла знайти сестру.

- Ти така турботлива…

- Ваша Високість, допоможіть мені розшукати Ліліану. Вона беззахисна і сором’язлива, боюсь, що на балу вона почувається самотньою.

- Хіба ми не переходили на «ти», Кароліно? Після двох поцілунків, гадаю, маємо на це право.

- Ваша високосте, я вам про овес, а ви мені про гречку! Я турбуюсь…

- Добре, - здався принц. - Давай розшукаємо твою сестру.

- Справді? - я радо стиснула його долоню. - Лілі дуже вразлива. Танець з вами так збентежив її… Вона дуже боїться, що не сподобалась вам, може, на ногу наступила, чи сказала щось не те. Вона вродлива, витончена, зворушлива, але має низьку самооцінку. Ваша високосте, ви, як людина благородна, повинні підтримати мою сестричку! Скажіть їй пару компліментів, прошу!

- Тільки якщо перестанеш викати, Кароліно! - висунув умову принц.

- Перестану, клянусь красою моєї сестри!

Так ми наблизились до вікна, де продовжувала страждати на самоті Ліліана. Вона, й справді, якась відлюдькувата. Невже, бал її не радує?

- Сестричко! - підскочила я до дівчини. - Уявляєш, Його Високість так прагнув продовжити з тобою розмову, що я вимушена була допомогти йому розшукати тебе!

З цими словами я підвела принца до Ліліани, непомітно підморгнувши і штрикнувши під ребра. Той стряхнувся, розгублено почухав скроню і, нарешті, розродився:

- Дорога Лілі! Ніяк з голови не йде ваш чудний образ. Ви так гарно танцювали, немов фея, що пурхає з квітки на квітку. Хотів би повторити…

Наразі оркестр заграв нову мелодію, я спритно підштовхнула принца і Попелюшку в обійми одне одному:

- Так танцюйте!

І з почуттям виконаного обов’язку потерла долоні. Зроблено.

Чиясь долоня до болі стиснула моє зап’ястя. Маман!

- Як?! Як ти могла випустити принца з рук?! - зашипіла вона мені на вухо. - Віддала… Та ще й кому? Ліліані!

Виправдань я не знайшла.

- Та хай потанцюють. Я сама попрохала Рауля підтримати її, бо вона мало не рюмсала.

- Нерозумно! Вона може перехопити віжки!

- Не перехопить. У нас із принцом завтра побачення… - Збрехала, аби баронеса відчепилася.

- Справді? Побачення? Коли?

- Вранці, після сніданку.

- Де?

- В оранжереї…

Я в житті стільки не брехала.

- Тоді інша справа, - трохи заспокоїлась Антуанетта. - І все ж цю негідницю краще було б прибрати зі сцени…

- Матінко, заспокойтеся. Навпроти, на тлі блідої поганки я виглядаю ще вродливішою, чи не так?

- Можливо, можливо.

Музика затихла, і баронеса поспішила забрати Лілі від принца. Вона була сама люб’язність.

- Нарешті я зібрала своїх дівчаток докупи! Як добре бути молодими і жвавими, мов кізочки! А в мене вже й голова розболілася. Ходімо, любі, ми маємо поспішити, бо, на відміну від інших гостей, ще не оселилися у відведені для нашої родини кімнати. Завтра буде новий день… Дякую, Рауле, за увагу до моїх дівчаток!..

- Ви нічого не втрачаєте, бо це був останній танок на сьогодні, - заспокоїв її принц (гадаю, що маман про це вже знала). - Вам, і справді, слід відпочити. Зустрінемось завтра.

На цьому мій перший бал був завершений.

*       *       *

Години зо дві ще минуло, поки ми оселилися, приготувалися до сну і, нарешті, усамітнились у виділених нам кімнатах. І ось я лежу у своїй крихітній спальні, втупивши погляд у стелю. З-за стіни чується могутній храп вітчима, та навіть це не заважає мені згадувати ті два цілунки. От і все, що залишиться мені від принца. Я власними руками підштовхнула в його обійми Ліліану, власними ногами затоптала своє щастя. Краще б я, мабуть, залишилась очікувати своєї долі у черзі, ніколи б не бачила Рауля і навіть не знала про його існування.

В очах защипало. Ольго, ти ж розумна дівчина. Невже не господиня власним почуттям? Вибору немає, ти мусиш віддати принца Попелюшці. Візьми себе у руки! Правильніше було б, звісно, не допускати тих цілунків… Та краще мати приємні спогади, ніж зовсім нічого.

Я справлюсь. Я - сильна…

У двері пошкрябались. Невже, принц? Серце закалатало. І що мені робити? Зробити вигляд, що вже сплю? Одягнутись і вийти? Дозволити йому зайти? Поки я роздумувала, двері прочинились і у кімнату ковзнула схожа на привид постать Лілі у нічній сорочці.