Глава 14. Історія звертає не туди…

- Чого блукаєш?! - Баронеса де Пар-Кет ухопила мене за комір. Мабуть, коли б не на людях, то впіймала б за вухо. - Чому не з принцом?!

- Програму мінімум виконано. Я танцювала з Раулем… Я йому сподобалась… Матінко, відпустіть! - підвищила я голос.

Леді Антуанетта озирнулась і випустила з рук мій комір.

- Потанцювала, добре. Та зі скількома юними леді він вже потанцював? Навіть з Лілі! Це ще нічого не значить! Ти не повинна залишати спадкоємця ні на мить! Одразу ж твоє місце хтось займе! Ти вже повинна була цілуватися з принцом!

- Я цілувалася, - заспокоїла баронесу, поки в неї серце не прихопило. - Ми після танцю усамітнились у альтанці і цілувалися. Тепер хай трохи мене пошукає та усвідомить, що без мене погано!

- О! - просяяла баронеса. - Моя школа! Кароліно, принц буде наш! Тільки не залишай його надовго. Не дай йому часу захопитись іншою. Можеш потанцювати з кимось ще, щоб викликати ревнощі. А я пошукаю Ліліану. Особливо її не можна підпускати до принца.

Леді Антуанетта рушила залою, озираючись, а я теж вирішила розшукати сестру. Бо щось історія звертає не туди, куди треба. У мене була перевага, бо я знала, де залишила Ліліану. І справді, вона знайшлась коло вікна, де я її бачила минулого разу. Побачивши мене, звузила єхидно очиська і виплюнула:

- Що, з’їла? Я танцювала з принцом! Серги тепер мої!

- Звісно, твої. Виграла ти чесно. А я не з тих, хто порушує договір. Тільки скажи-но, Лілі!.. - Я намагалась виглядати засмученою. - Що за чари застосувала?

- Про що ти? - здивувалась сестра.

- Рауль і зі мною танцював, і з іншими. Та говорив лише про тебе! Ти його зачарувала!

- Дурниці! - відмахнулась сестра, і все ж зацікавилась: - І що він про мене говорив?

- Танцював зі мною, а очима блукав залою, щоб побачити тебе. І з вуст його злітали лише компліменти у твій бік. Яка ти ніжна, тендітна, вихована. Яка незвичайна твоя врода. Здається, йому подобаються бліді молі. Принц - і такий поганий смак! Зізнайся, приворожила?

- І нащо б я це робила? Ти ж знаєш, що мене не цікавить ні сам спадкоємець, ні придворне життя. Коли б знала чари, то приворожила б його до тебе, щоб швидше забрав з моїх очей таку шпильку!

- А що, коли Рауль покохав тебе? Ти можеш стати справжньою принцесою, а колись - і королевою!

- Не бійся, це неможливо.

- Чому ж? 

- Бо я більш не з’явлюсь на балу і він кине око на іншу квітку з цього квітника.

- Звісно, ти ж - маленька боягузка! Краще відсидітись десь у куточку чи, може, зустрітись з рудим бабником, який вже зіпсував не одну дівочу долю? Може, ти подаруєш йому свою цноту?

Таки зачепила Попелюшку за живе, бо вона скрикнула:

- Та йди ти! - і вдарила мене по плечу складеним віялом.

Вона й досі впадає за рудим красунчиком. Хоч би не зустрілася часом з герцогом на балу! І тут я побачила Себастьяна, який, мов навмисно, рухався у нашому напрямку. Добре ще, що Ліліана дивилася у інший бік. Я на мить обернулась до вікна:

- О, якесь руде опудало замітає двір! Чи не твій кавалер часом?

І поки сестра намагалася у сутінках щось розгледіти, швидко рушила назустріч герцогу, щоб перехопити.

- Себастьяне! Доля знов і знов зводить нас докупи. Що б це могло означати? - підхопила рудого красеня під ручку і потягла подалі від Попелюшки.

Герцог Вітонський не впирався. Здається, навпроти, він був задоволений таким розкладом:

- Ми йдемо до альтанки, щоб продовжити нашу… хм… цікаву розмову?

- Ні, ми йдемо до столів підкріпитися, бо в мене вже голова обертом йде.

Коло закусок - товчія, і Ліліана нас із герцогом не побачить. А я, й справді, зголодніла, минулого разу маман перебила мій намір наповнити шлунок смаколиками. Я нервово озирнулася. Баронеса Антуанетта знов була неподалік (звісно, вона від столів намагається далеко не відходити), мене вона побачила, але кивнула багатозначно. Мабуть, вирішила, що я використовую герцога, щоб викликати ревнощі у принца. Принц, як годиться, знаходився у центрі зграї метеликів, тобто, претенденток на роль нареченої. Мене із Себастьяном він також помітив, бо насупив брови і час від часу зиркав.

Я ж віддала усю увагу тарталеткам і корзиночкам із креветками у кремі.

- Ммм! Яка ж смакота!

- Здорове тіло, здоровий апетит, - задумливо констатував герцог.

- Ви начебто конячку вибираєте. Може, ще й зуби показати?

- Їх я вже бачив і цілком задоволений. Задоволений усім, що побачив. Дружина повинна бути здоровою, щоб народити міцних діточок, нащадків.

- То вам потрібна дружина лише задля того, щоб продовжити рід?

- Це - першочергова задача для кожного вельможі. Коли рід переривається - то капець! Мої батьки загинули рано. Мені досить молодим довелось прийняти на себе тягар влади. І я не маю ні сестер, ні братів, які могли б замінити мене, якщо щось трапиться. В такому випадку герцогство повернулося б під впорядкування королівській сім’ї, а потім ним нагородили б когось стороннього. То не надто приваблива перспектива. Так, я маю якнайшвидше одружитися і завести купку спиногризів, щоб наш рід продовжив існування. І ви, дорога моя Кароліна, цілком підходите на роль дружини герцога. Амбітна, принципова, вродлива…