Глава 13. Знайомство з принцом.

Баронеса рухалась крізь натовп із наполегливістю криголама, та ще й тягнула мене за собою, мов баржу. Гості запобігливо розступалися перед цим криголамом, а хто не встигнув - відступали, потираючи забиті місця та відтоптані ноги. Хто не сховався - матінка Антуанетта не винна.

Якраз музика замовкла, принц Рауль відвів Ліліану до стіночки, продовжуючи стискати її тоненьку долоньку, і тільки-но схилився, щоб щось прошепотіти на вушко, як криголам на ім’я баронеса де Пар-Кет зробив крутий розворот, зніс, мов пушинку, падчерку та заодно ще кількох необачних леді, що поспішали наблизитись до спадкоємця, і опинився перед лицем принца.

- О, Ваша Високосте! - Матінка щиро робила вигляд, що наткнутись на принца було для неї великою несподіванкою і швидко кліпала коров’ячими віями. - Яким же файним юнаком ви стали! А я ж колись, років зо двадцять тому, мала честь тримати вас на колінах! Ох, звісно, ви не можете мене пам’ятати. Тоді я була удвічі молодшою, утричі стрункішою та ще й носила інше ім’я. Зараз я - баронеса де Пар-Кет, а мій другий чоловік - королівський єгер, його ви маєте знати…

- Мисливством не цікавлюсь, - буркнув Рауль, похитуючись під напором баронеси. - Дозвольте…

Звісно, принц мав намір ретируватись, та хто ж йому дозволить.

- О, а ось і моя єдина донечка! - Радо вигукнула матінка, висмикуючи мене з-за своєї дебелої спини. - Випадково повз пробігала, така жвава кізочка. Ваша високість, маю честь представити вам мою крихітку Кароліну! Кароліно! Познайомся із принцом Раулем!

Спадкоємець окинув мене оцінювальним поглядом згори вниз, затримався на розрізі спідниці, крізь який виднілась щиколотка у тонкій панчосі, і підняв зацікавлений погляд знизу угору, зачепившись дорогою за декольте.

- Приємно познайомитись, Кароліно, - принц торкнувся губами тильної сторони моєї долоні. - Ваша екзотична яскрава врода вигідно виділяється на фоні цього пастельного квітника, - обвів рукою залу.

- О, моя доня не лише гарна собою та має смак, а й добре вихована, кмітлива, цнотлива, доброчесна та доброзичлива. Вона гарно співає, грає на арфі, малює пейзажі. А ще хрестиком вишиває! То я піду, а ви, дітки, поспілкуйтесь, пізнайте одне одного краще!..

Скільки нового про себе дізналася! Сподіваюсь, Рауль не надто полюбляє арфу і мене не доведеться демонструвати таланти Кароліни? Бо я ту арфу лише з екрана телевізора бачила. Та й то пару разів у житті. Та й то не певна, що то була арфа.

Завершивши рекламну кампанію, баронеса хутко зникла, я навіть не помітила, куди. І навіть не задавила нікого дорогою. Зате я помітила Ліліану, що стояла самотньо коло вікна, спіймавши мій погляд, вона задерла гордовито носа, усім своїм виглядом показуючи, що вона таки виграла спір - потанцювала із принцом. Коли б не маман, може, в них би вже щось почало зав’язуватись. Так ні, влізла!

- А давайте, я вас познайомлю із сестрою, - підморгнула я принцові.

Та якраз залунала музика, знаменуючи початок нового танцю, і нащадок потягнув мене за руку:

- Запрошую вас, люба Кароліно!

Не могла ж я відмовити принцові? Добре, що це був вальс, а не щось складне. Рауль виявився вправним партнером, він впевнено вів, і ми закружляли посеред зали, розглядаючи одне одного.

А нащадок таки справді схожий на того юнака, з яким я познайомилась на гуляннях, мені не здалося. Тільки у того було світле волосся соломою, а у цього - чорне, блискуче. А так і зріст такий самий, і чарівна посмішка… І… Рауль притягнув мене ближче. І цей запах, запах смажених горіхів… От чортівня! Юнаки могли бути просто схожими, але ж запах не підробиш!

Я зробила вигляд, що перечепилася і мало не тицьнулась носом у шию принца, чітко розгледівши родимку коло мочки вуха. Все, точно, він! Це ж треба! Нащадок корони одягає парик, простий одяг і ходить на гуляння з простим людом! Ще один поціновувач народних традицій!

Одразу згадався отой гарячий цілунок коло паркану. Блі-ін…  Я цілувалася з принцом! І що ж тепер робити? Залишається сподіватися, що Рауль мене не надто роздивився у сутінках і не впізнає. Я зиркнула коротко, відмітивши його уважний погляд і лукаву усмішку. Напевно, не впізнає. Не може ж він помислити, що цнотлива леді провела ніч коло річки серед місцевої молоді…

- І як же мені можна називати небесну чарівницю? - вбив мої надії принц. - Кароліна… Може, Кара? Або - Ліна? Чи Олі?

От, чорт! Я ж назвалася тоді Олею. Отже, він впізнав мене! А може, коливається? Перевіряє, як я перевіряла рудого герцога?

- Називайте мене Кароліною, Ваша Високосте! - Я не подала вигляду, що усередині все похололо.

Коли мій нічний знайомий виявився принцом, то це дуже, дуже погано. Не можу брехати собі, він мені сподобався, здається, і я йому теж. В такому випадку віддати його Попелюшці буде… боляче. Чому я маю віддавати комусь те, що подобається мені? А доведеться…

- Добре, нехай буде Кароліна, - не противився юнак. - З Лісовиком під світлом зірок - то була чарівниця Олі, а на королівському балу - чарівна леді Кароліна.

- Не розумію, про що ви? - видихнула з напругою.

- Здається, ми вже перейшли на «ти».

- Не пам’ятаю такого…

- Не пам’ятаєш?