Глава 11. Рудий залицяльник.

Бал, бал, бал!

Скільки усього чудесного! Яка пишно уквітчана зала! Який шикарний фуршет! Як багато гостей, й усі такі наряджені! Ніби у казку потрапила. Я в повному захопленні!

- Принц там, - підштовхнула мене баронеса у бік чорнявого стрункого юнака у білому камзолі з золотими галунами, навколо якого вилася зграйка дівчат у світлих, як я і гадала, сукнях.

Та мій зір прикував зовсім інший чоловік. Це був рудоволосий красень, в якому я признала залицяльника сестри. Невже він? Я ще вночі звернула увагу на аристократичну поставу та зовнішність, хоч і погано було видно при світлі багать. Чи помиляюсь? Може, просто схожий? Та ні, навряд чи знайшовся б ще один такий вогняний красунчик.

- А отой рудий хто? - пошепки поцікавилась у леді Антуанетти, щоб не почула сестриця.

- Кузен принца, Себастьян, герцог Вітонський. Теж чудова партія, але ти, Кароліно, зараз повинна робити усі ставки лише на принца Рауля!

Герцог? От тобі і конюх. А вдавав із себе простого сільського парубка. Авантюрист! Мало прийти на сільські гуляння, так ще й дівчат порядних треба зваблювати!

- Добре, матінко, - зробила обличчя слухняної дівчинки, наблизилась до Ліліани і ухопила її під лікоть, відводячи від батька. - Чи не час тобі розпочати полювання за принцом, сестричко? На нього вже наставили з усіх боків сіті інші претендентки. Можеш і не втовпитись…

Я трохи провела сестру і підштовхнула у потрібний бік. А сама рушила у той бік, де щойно помітила рудого герцога. Ліліана не бачила його через свій малий зріст і не повинна бачити! Нехай своїм принцом займається, як і повинно бути у цій історії. А мені доведеться зайнятись герцогом. Ліліана йому подобається. І, якщо, вважаючи її простою дівкою, служницею, він і не задумував нічого більшого, як розважитись, то тепер, варто йому буде дізнатися, що вона - дочка барона де Пар-Кет, може й серйозно до неї поставитись. А цього я допустити не можу! Найвірніший спосіб відвернути герцога від Ліліани - це примусити покохати іншу. Кого? Зрозуміло, що іншої кандидатури, окрім Кароліни де Пар-Кет, я не маю. Отже, віддаю себе у жертву. Головне - втримати його увагу, поки принц одружиться з Попелюшкою, а потім можна буде герцога й покинути, якщо не подобатиметься. Взагалі-то руді мені ніколи не були до вподоби. Та місія над усе. Тож, Себастьяне, бережися!

Я впевнено прокладала шлях, розштовхуючи гостей, поки попереду не забовваніла руда шевелюра. Зупинилась у полі зору герцога, притулила до обличчя віяло із чорного пухкого пір’я так, щоб лише одні очі видно було і розпочала стародавню жіночу забаву: стрільбу очима. Почекала, поки очі чоловіка, що байдуже оглядав залу, зупиняться на мить на мені, кинула неначебто випадковий погляд і одразу ж відвела. Типу засоромилась. Наживку кинуто, чекаємо на спійману рибку. Точніше, велику таку рибину.

Проігнорувати таку цяцю, як я, було б просто неможливо, і герцог клюнув. Узяв за лікті якусь набридливу леді, яка вішала йому на вуха смачні спагеті, відставив її убік і рушив до мене. Бідолаха так і застигла з відкритим ротом. Я опустила віяло і кинула ще один погляд, трохи здивований та зацікавлений. А потім - контрольний постріл! - невимушено облизала губи.

- Можна вас запросити до танцю, чарівнице?

- Як я можу відмовити такому галантному кавалеру? - і загадкова посмішка Джоконди.

І ми приєдналися до перших кружляючих по паркету парочок.

- Себастьян, до ваших послуг, міледі...

- Кароліна.

Я з цікавістю розглядала герцога. Очі безсоромні, виразні вилиці, досить крупні риси, орлиний ніс, зухвалий вигляд, схожий на лева перед полюванням, тобто, у пошуках здобичі. А здобиччю для таких живчиків на балу являються хто? Гарні дівчата.

Я танцювала з герцогом і продовжувала розмірковувати. На гуляннях не було достатньо світла, щоб добре роздивитись, та не могла ж я помилитися? Звісно, є ще варіант. Що, коли за Попелюшкою впадає не герцог, а  бастард, його рідний брат по батькові, про якого сам Себастьян, може, й не знає. Та й двійники трапляються. Таку версію теж не можна відкидати. Але я чомусь впевнена, що звабити Ліліану намагався саме герцог. І я навіть знаю, як це перевірити.

- Щось у мене голова закрутилася! - піднесла я до чола долоню. - Ми не могли б вийти на свіже повітря, Себастьяне?

- Звісно, міледі.

Герцог підставив лікоть і ми рушили у сад, де серед буйної зелені ховалися затишні альтанки.

- Вам краще, Кароліно? - рудий красунчик присів поруч, стискаючи мою руку у своїх.

- Ой, ні… Здається, зараз буде видіння…

- У вас бувають видіння? - у голосі герцога почулося справжнє здивування.

- Інколи… Дуже рідко… В разі занадто емоційного напруження… О, бачу, бачу! - я вчепилась в камзол супутника і втупилась у зелену стіну альтанки з дикого винограду.

 - І що ж ви бачите, міледі?

- Бачу вас, Себастьяне… Ліс… Річка… Темрява… Лише вогнища дарують примарне світло… Ви у простому одязі, немов сільський юнак… Таке могло бути?

Герцог кивнув.

- Бачу, як ви схиляєтесь над вродливою дівчиною… Білявка з довгим розпущеним волоссям, тендітна, мов весняна квіточка… О, Себастьяне, ви цілуєте її!