Глава 5. Протистояння продовжується.

Наступний ранок підтвердив народну мудрість, що ранок добрим не буває. Мене збудив страшезний ґвалт. Тут і громовий рик вітчима, і пискотіння та хнюпання звідної сестри, і безупинний рокіт леді Антуанетти. Та що ж там відбувається, що поспати не дають?

Що відбувається? Мене швидко поставили до відома. Двері хряпнули і до спальні увірвався розгніваний барон Пар-Кет. Однією рукою він тягнув за собою пхикаючу Ліліану у самій нічній сорочці, а в іншій ніс, високо піднявши, жабку за лапку. Симпатичну таку жабку, зелену і перелякану до смерті. Гринпісу на вас не вистачає!

- А стукати не пробували? - Я піднялась на ліктях, намагаючись продерти очі.

- А ти стукала, негіднице, коли забралася до спальні Лілі, щоб підкласти їй у ліжко ось це! - потряс перед моїм обличчям нещасною жабкою вітчим.

- Тваринку пожалійте! Ви, що, гадаєте, що я з травмою голови не знайшла собі іншої забавки, як піти на болото, спіймати жабу і принести у дарунок сестрі?

- Не перебільшуй! Лілі перелякалася! Ти ж знаєш, яка у неї вразлива нервова система! Це тобі байдуже! - лорд Жан кинув земноводне мені на ковдру.

- Бідолашка! - погладила я тваринку по зеленій голівці. - Ніякого пієтету до живої природи.

- То не вона! - до кімнати увірвалася баронеса.

- Вона! - гаркнув барон. - Сама дивись!

- Ой! - леді Антуанетта різко пригальмувала, побачивши у мене на ліжкові жабку, яку я гладила, і бридливо затулила долонею рота. - Яка мерзота! Кароліно, як ти могла?!

- Що саме? Торкатися жаби? А куди я подінусь, коли ваш чоловік, люба матінко, кинув її мені прямо у постіль? Треба було волати і тікати, як Лілі?

- Не можна брати усяку мерзоту у руки! Можуть з’явитись бородавки!

- Тебе тільки це хвилює, Антуанетто?! - скипів барон.

Продовжуючи лаятись, подружжя вийшло з моєї спальні. Я скочила з ліжка, випустила жабку через відчинене вікно на подвір’я. Сперлась на підвіконня ліктями і довго спостерігала, як вона стрибає подалі від усяких неадекватних людей. А ще милувалася ясним сонечком, безхмарним небом, свіжою зеленою травичкою та яскравими квітами, що розцвіли на квітнику. Як же добре жити! Я могла зараз у безкінечній черзі на Той Світ стояти. І ну їх у баню, і маман, і вітчима. А особливо сестрицю, яка виявилася тільки зовні - ніжна голубка, а у душі - зла ворона. Попри все, буду насолоджуватись життям!

*       *       *

На сніданку ми усі виглядали святим сімейством. Барона не було, він виїхав ще на світанку організовувати для короля нове полювання. Попелюшка у ніжній кремовій сукні навіть очей не піднімала та словом не озивалася, показуючи себе ідеальною леді. Маман переводила погляд з Лілі на мене і назад:

- Як добре, дівчатка! Можемо ж бути справжньою сім’єю!

Сестриця угукнула.

Я фиркнула.

- Ми з батьком довго говорити про ваші свари, - продовжувала леді Антуанетта. - На цей раз ніхто нікого не буде карати. Але пам’ятайте, що на носі королівський бал і хтось може на нього не потрапити. Сподіваюсь, ви будете поводити себе, як годиться? Ми маємо шанс увійти до королівської сім’ї, і не повинні його втратити.

Сестриця фиркнула.

Я угукнула.

Після сніданку на нас очікували заняття з етикету, танців та світських розмов. Я вбирала знання, мов губка воду, бо маю пристосуватися до місцевих реалій і поводити себе, мов леді. Можливо, доведеться у цьому світі жити. Ліліана на мене уваги не звертала і показувала себе слухняною та дуже вихованою. Нас навіть вчителі похвалили, через що баронеса була дуже  рада. Хвалила нас за обідом і казала, який радий буде барон, що ми узялись за розум. Після обіду на нас знов чекали заняття і навіть поговорити із сестрою було ніколи. Перед вечерею нам дали трохи вільного часу, та білявка зникла так швидко, що я не встигла побачити, куди.

Під час вечері маман почала вихваляти нас перед бароном:

- Дівчатка сьогодні просто ідеальні! Я безмірно щаслива, що вони, нарешті, знайшли спільну мову і разом готуються до балу…

- І де ж Лілі? - поцікавився Жан де Пар-Кет.

- Кароліно, доню, де твоя сестра? - повернулась до мене баронеса. - Чом вона запізнюється?

- Я не бачила її після занять, - тільки й встигла мовити я, як двері відчинилися.

На порозі стояла білявка у кремовій сукні, точніше, у сукні, яка зранку була кремовою. Зараз вона була уся у попелі, пожмакана і подрана. Обличчя і руки дівчини теж брудні, а біляве волосся розтріпане.

- Що трапилось? - Піднялась леді Антуанетта.

- Лілі? Донечко?! - Прокинувся в бароні звір. - Хто з тобою таке зробив?!

- Я… Я не хочу жалітись… - Схлипнула негідниця, втупившись у підлогу.

- ХТО?!

- Вона, - тендітний брудний пальчик показав у мій бік.

Як же мені захотілося придушити брехунку!

- Я не чіпала Ліліану!

І хто мені повірить? Попелюшка затулила безстидні очиська долонями. Баронеса та барон зчепилися у словесній дуелі, захищаючи кожен власну дитину. Я ухопила з блюда пару пирогів і тихцем залишила трапезну. Слід, і справді, щось таке утнути, щоб не дарма сестриця жалілась. Я пройшлась коридором і знайшла зручне підвіконня, де й вмостилася з ногами, спершись спиною об відкіс. Стіни будівлі, мабуть, метрові, тож і підвіконня широкі, хоч спи. Щоб не засмучуватись через сварки, я милувалася мирним пейзажом за вікном і смакувала пирогами. Нікому не дозволю псувати собі життя. Бачила, як служниці повели Ліліану вмиватись, як вона повернулась вже чистенькою і переодягненою. Уявляла, як вона жаліється батькам на жорстоку сестру. Потім усі розійшлися, а баронеса знайшла мене і сіла на підвіконня поруч.