Глава 4. Усе не по сценарію.

- Що?! Тут?! Відбувається?!

Навіть при моєму немалому зрості серце при погляді на цього велета шугонуло у п’яти. Та я швидко узяла себе до рук. З вітчимом псувати стосунки, гадаю, не слід. Правда, вони й до мене вже, видно, зіпсовані.

- Нічого такого… - пролопотіла я, беручи Ліліану за руку. - Ось, намагаємось подружитися…

Я не очікувала, що сестриця, мала й тонка, з такою силою вирве руку, що полетить назад і впаде, вдарившись головою. Тільки… Мені здалося, що вона блимнула одним оком, щоб побачити, як на її падіння відреагували?

- Ах!

- Доню!

Батько так рвонув до своєї кровиночки, що я відлетіла, бо стояла на дорозі, і справді вдарилась плечем об полицю.

На порозі з’явилась леді Антуанетта.

- Лілі! Моя Лілі! - лорд Жан підхопив майже невагоме, як на нього, тільце і тряс його так, що, чесно кажучи, душу можна витрясти. - Твоя дочка вбила мою Лілі!

- Та дихає твоя Лілі, заспокойся! Це твоя дочка сьогодні мало не вбила мою Кароліну! Заманила до ями і зіштовхнула! - маман міцно обійняла мене і притиснула до своїх огрядних грудей, так що я мало не задихнулася.

Ой, а плече болить!

- Моя Лілі не здатна заподіяти шкоди й мурашці! А твоя Кароліна тільки-но, на моїх очах, штовхнула сестру так, що у тієї мало мізки не повилітали!

- Що? Я її штовхнула? Та я ж тільки за руку її узяла!

Та у них усіх тут мізки повилітали.

- От бачиш, Кароліна не штовхала!

- Вона завжди бреше, хіба ти досі не вивчила свою дочку?

- Не правда! Це твоя Лілі ненавидить мене і Кароліночку! Вона завжди намагається підставити її!

- Антуанетто, поглянь на мою дитину! Вона ледь жива! Слід нести її до лікаря, а ми тут сваримось!

Перша розумна думка. Коли б білявці, і справді, було погано, то можна й дуба врізати за той час, що тут з’ясовують, хто правий, а хто винний. Та я впевнена, що впала вона сама, навмисне, щоб показати батькові, як її ображають. І хто ж тут злодійка?

Лорд Жан виліз із комірчини і поніс нерухому Ліліан до її покоїв. Леді Антуанетта ухопила мене за руку і потягла слідом. Батько бережно вклав доньку на ліжко і заволав так, що вуха позакладало:

- Лікаря! Негайно привезіть лікаря!

У коридорі затупотіли ноги, слуги побігли розшукувати ескулапа, який тут і непотрібен, як на мою думку, хіба що хай огляне моє плече.

- Що робити?.. Що робити?.. - заламував руки лорд Жан.

А я тим часом збігала до туалетної кімнати і принесла рушник, змочений холодною водою, простягла баронесі:

- Ось, треба прикласти до забиття.

Де у падчерки забиття, Антуанетта не знала і просто притулила мокрий рушник до лоба цієї типу постраждалої. Я мстиво спостерігала, як сестра здригнулася і відкинула його.

- Не… Не треба!

Ага, неприємно? Зате швидко прийшла до тями без усіляких лікарів.

- Доню! - безмірно зрадів Жан де Пар-Кет. - Ти жива!

- Жива, - невдоволено буркнула білявка. - Тільки усе тіло в синцях! Таточку, ти ж сам бачив, як Кароліна мене штовхнула!

Якщо так, то повинен був королівський єгер бачити, як я її не штовхала. Та батьківські очі сліпі.

- Бачив, зірочко… Штовхнула… Антуанетто, поки твоя дочка буде знущатися з Лілі?!

- Любий, твоя перша почала! Я вже казала, що сьогодні вона заманила Кароліну до щойно викопаної компостної ями і зіштовхнула униз!

- Все не так було, таточку! - Ліліана обхопила батькову руку і жалібно пхикала. - То Кароліна сказала, що хоче показати мені гніздечко з пташенятами у кущах, і завела на задній двір, а потім збиралась зіштовхнути у яму, але послизнулася і сама впала!

Так як я не знаю, що відбувалося насправді, бо мене тоді ще не було тут, то промовчала. Але, по честі, якщо поглянути, яка вона брехлива, ця Ліліана, то схиляюсь до думки, що й у тій ситуації саме вона винна. Та стверджувати не буду.

Про те, що лорд штовхнув мене так, що я боляче вдарилась плечем, теж промовчала. Він же цього навіть не помітив. Знов вийде, що я брешу. Загалом, найбільш постраждала сьогодні справжня Кароліна, якої і не чути, і не видно. Чи, взагалі, є вона в моїй голові?

- Твоя дочка!...

- А твоя дочка!... - Продовжували сперечатись Жан та Антуанетта, кидаючи одне одному звинувачення, немов випади рапірами.

А я відчула, що голова починає крутитись. Усе ж тіло Кароліни отримало сьогодні серйозну травму. Заплющила очі й стиснула долонями скроні. Думаєте, хтось звернув увагу? Відчуваючи, що ось-ось впаду, посмикала маман за рукав:

- Мені щось дурно. Чесно…

- Кароліно! Ой, лишенько! - підхопила мене, коли я й справді падала, леді Антуанетта. - Лікаря! Лікаря!

Через кілька хвилин я вже лежала одягнута поверх ковдри у власних покоях. У коридорі моя сьогоднішня мати і вітчим голосно сперечалися, кого спочатку повинен оглянути лікар, що тільки-но прибув. Вони навіть не помітили, як доктор прослизнув повз їхні спини і зайшов до кімнати. Дрібний сивий дідусь із добрим обличчям Айболитя.