16. Звідки не чекали

Коли до бою залишались лічені хвилини, Химера вперше в житті відчував, що не готовий виходити на ринг. Стискав телефон у руці, аж поки екран не засвітився, вимагаючи прийняти відеодзвінок

Барон, самовдоволено посміхаючись, сидів у своєму ресторанчику на околиці міста, а поряд була – Киця. Її руки були зв’язані за спиною, а на щоці виднівся свіжий синець. Вона не плакала, не благала – навпаки, дивилася в камеру з викликом і злістю.

“Моя дівчинка!” – палюче тепло, біль, гіркота, що не вберіг, затопили Химеру важкою хвилею. 

– Ну, що, синку? – голос Барона був надто життєрадісний, майже веселий. – Любиш ризикувати, але, здається, цього разу трохи переграв.

Химера мовчав, відчував, як щелепи зводить від напруги.

– Чого ти хочеш? – спитав глухо. 

– Ооо, це мені вже подобається! А хочу я того ж, чого й завжди – знищити, стерти тебе в порошок! Ти ж знаєш. 

– До чого тут вона? – намагався не дивитись в камеру, не показати Барону що насправді відчуває. Але не вдалося…

– А зараз дізнаємось, до чого. – Барон криво, хижо усміхався. – Програєш бій – і твоя синьоволоса красуня піде звідси ціла й неушкоджена. І борги її татка розважливого анулюю. А спробуєш щось витворити – ну, сам розумієш, у моїх хлопців нерви слабкі… Та й в мене теж, на таку красу дивитись і не чіпати, сам знаєш, я не залізний. 

Киця скривилася, наче слимака побачила. І цей її вираз обличчя надав Химері сил. 

– Хоч пальцем її торкнешся, і… 

Барон розсміявся:

– Не кипи раніш пори! Вона мені подобається, Химеро. Але ж ти знаєш – мені більше подобається, коли грають за моїми правилами. Хочеш щось сказати йому? – повернувся до Киці, навів камеру на неї. 

– Не програвай, Тим… – хрипко, глухо, але чітко карбуючи кожну букву, глянула в камеру з викликом.

– Дурепа! – виплюнов Барон і натис на відбій. 

Химера шумно видихнув. Оте “Тим” різонуло по наружених нервах, як гострим лезом. 

Так його ніхто не називав. 

Так його ім'я ніхто не скорочував раніше, але саме в такій інтерпретації і з її уст воно йому вперше сподобалось. 

Тимуром Химеру назвав батько. Рідний брат Барона, щоб йому! І потім завжди повторював його, коли бив хлопця за якісь дрібні промахи чи непослух. Чи, коли просто не було настрою. 

Тому Химера й ненавидів.

І ім'я, і батька, і дядька… 

Ще мить дивився на чорний екран телефону, борючись з бажанням жбурнути його в стіну. 

До бою лишались лічені хвилини…

І ці хвилини гарантували відносну безпеку Кішки. 

Тимчасову безпеку…

***

Рекс чекав у авто біля чорного входу. Прорватись на територію Барона було ще тим нахабством, однак Рекс не боявся ні Барона, ні його людей. Власне, Рекс взагалі мало чого боявся в цьому житті. Особливо після пережитого, де відрізане вухо було квіточками. 

Хлопець знав, що прорахувався, і мусить все виправити, однак не лише це змусило його ризикувати. Химера врятував йому життя. Він не міг його підвести, тож в голові, яка навіть думала з відбірним матом, вже визрівав план та аналізувались наступні кроки. 

Химера стояв у центрі рингу, похмурий і напружений. Це вперше майбутній бій не радував його, затоплюючи гарячим передчуттям перемоги, не збуджував п’янким адреналіном. 

Його суперник – боєць від Барона – був невисоким, кремезним, із залисинами та кривою усмішкою на витягнутому, щурячому обличчі. Барон вирішив принизити його не лише погрозами, а й суперником, обравши найпосередішого серед своїх бійців. 

Гонг.

Химера не рухався. Перше, що він зробив – нічого. Стояв, коли опонент кинувся вперед і вдарив його в корпус. Потім ще раз – у щелепу. Химера похитнувся, виставив захист, але не відповів. Він грав за правилами Барона. Поки що...

Зал вибухнув:

– Химера! Химера! – волали розчаровані глядачі. 

Легкий кутовий по корпусу суперника, змусив його зігнутись, як тростину. А Химера ж старався обережно, в пів-сили. Зціпивши зуби, пропустив один від нього в брову. Ліве око відразу залило гарячою кров‘ю. 

Зал заревів сильніше. Обурено, зло. 

– Ти що, здох?! – вереснула якась дівиця. 

– Давай, бий його! – підтримав її невисокий чоловік поряд. 

– Химера, це точно ти? – кричали з іншого кутка залу. 

Химера знав, що програний бій для нього – не просто бій. Програш – то визнання слабкості, втрата своєї цінності для людей, які визнають лише силу. Але він пропустив ще один удар…

Його суперник лише нахабно посміхався, завдаючи удар за ударом. Кулак врізався в бік, у груди, по ребрах. Химера тільки стискав зуби.

Худющий блідий хлопець з сигарою, спостерігаючи з ложі, самовдоволено розвалився в кріслі, усміхався. Права рука Барона, Кощій, прибув особисто на бій, щоб зафіксувати для господаря історичний момент. 

– Так-так… отак. Гарний хлопчик, – задоволено буркотів він.

Ще один удар – і Химера опустився на одне коліно. Зал ревів. Кощій усміхався.

Киця, зв’язана десь у його клубі, зараз, мабуть, теж дивилася трансляцію. І він знав, що вона його ненавидить за цю слабкість.

Але він ще трохи вистоїть. Заради неї…