15. Аліна

Химера сидів у напівтемному підвалі клубу, витираючи рушником руки після роботи з витяжкою. Вона зламалась, але ніхто так і не додумався викликати майстра. У його погляді сьогодні не було ні звичної усмішки, ні впевненості, тільки напружена зосередженість. Він відкинув рушник, взяв телефон і знову натиснув на виклик.

– Давай, Рексе, відповідай, – пробурмотів він, втупившись у надто яскравий в напівтемряві екран.

Гудки тягнулися довго, але відповіді не було. Химера стиснув щелепи, кинув телефон на столик.

Це йому не подобалося. Занадто багато невідомих, занадто багато питань без відповідей. 

Кішка! Вона в голові сиділа, як колючка, і переживав за неї, і злився, і знову переживав. Не дарма Рекса відправив. Тільки той вже на третій його дзвінок не відповідав, а це геть хріново було. 

Взагалі повна каламуть в голові зараз заважала не те що думати, а функціонувати. А ще ж бій… 

Химера вилаявся, штовхнув спересердя стілець і той полетів до протилежної стіни зі страшенним гуркотом. 

Як?

Як він в біса умудрився впустити в серце дівку з такою купою проблем? Та ще й доньку Корчевського, з яким давно на ножах. 

Власне, Корчевський взагалі “молодець”. Йому за останній рік вдалося одночасно стати на диби і перед ним, Химерою, і перед Бароном. Тільки коли він з ним намагався домовитись по-людські, то з Бароном так не вийде. Що він наочно й показав, бо той борг, про який Кішці сказали – то привід… 

А тепер ще й Кішка втекла і він не може її з голови викинути. 

Коли вийшов геть розгублений з підвалу, біля виходу зустріла Аліна. Очі дівчини блищали, а губи розтягнула в хижій усмішці. Схоже, вона знову "зігрілась" чимось високоградусним і шукала пригод на свою підкачану дупку. Вона кинулася до нього, міцно обхопила руками за шию і вп’ялася в губи жадібним, голодним поцілунком.

Химера на мить заціпенів, відчуваючи її гарячий подих та долоні, що з притиском ковзнули одна плечима, інша – за ремінь джинсів. Але в наступну секунду він обережно, проте твердо, відштовхнув її.

– Не час гратися, – його голос був рівний, байдужий.

Аліна відсахнулася, здивовано кліпнула, а потім її густо нафарбоване обличчя спалахнуло роздратуванням.

– Не час? – прошипіла вона. – Серйозно? Я ризикувала заради тебе, я була поруч, коли всі боялися навіть дивитися в твій бік! Я знала, що Барон може зробити з дівчиною Химери, якщо дізнається, і все одно була з тобою!

Химера мовчки дивився на неї. Погляд був холодним, відстороненим. Він зараз думками був не тут і точно не з нею...

– Ти ніколи не була моєю дівчиною, Алін – стомлено констатував. 

Її очі розширилися від шоку, а потім звузилися від злості.

– Ти серйозно?.. – Аліна стиснула кулаки, аж вп‘ялись в тонку шкіру довжелезні криваво-червоні нігті.

Химера мовчав. Не було ні жалю, ні вагань. Він просто дивився, як у її погляді гасне колишня впевненість, поступаючись місцем люті.

– То хто? – процідила вона. – Хто зміг те, що не змогла я?

Химера не відповів. Він просто розвернувся й пішов, лишивши її кипіти від гніву в напівтемному коридорі.

Він справді ніколи й нічого їй не обіцяв. Аліна не була його дівчиною, вона була трофеєм, який перейшов до нього від тричі переможеного Горака. Такі тут були правила, а він не особливо й пручався, бо довго був сам. 

Так, в цьому місті бути дівчиною Химери – справа надто небезпечна… А Аліна була в безпеці, бо всі прекрасно знали – вона – не дівчина, чи бодай подружка Химери. Вона – компаньйонка на довгий осінній вечір чи для зняття напруги після бою. Не більше… 

Химера сидів на краю столу в кабінеті в клубі. Відкритий ноутбук вже кілька разів блимнув екраном, натякаючи, що без дії скоро піде “в сон”, але він на попередження ніяк не реагував. Щось не давало спокою, гризло, як миші в підвалі старі проводи. 

Рекс не відповідав.

Це дратувало.

Рекс не з тих, хто ігнорує дзвінки без причини. Особливо його, Химери, дзвінки. 

Зціпив зуби, стискаючи телефон у руці. Натиснув на контакт ще раз, і цього разу слухавку підняли.

– Чорт забирай, Рекс, ти де пропадаєш?! – рикнув він, підводячись.

На тому кінці дроту почулося важке дихання, і Рекс глухо сказав:

– У нас проблеми, бро. Люди Барона забрали твою синьоволоску.

Химера завмер. Хвилина тиші розтягнулася у вічність.

– Повтори. 

– Я не знаю … деталей, вона від мене втекла і потрапила просто в лапи їм, … вони вивезли її за місто. Барон щось задумав.

В світлій кімнаті, яку Химера вже давно обладнав під свій кабінет, йому стало незатишно і надто темно. Стіни тиснули, заважали вдихнути на повні груди. Те, як він роками викорінював у собі здатність боятись, зараз виявилось даремним. Спогади, які він ретельно захоронив в найглибших закоулках пам’яті, вибрались з них, як лава з вулкану і грозились затопити все навколо. Спочатку – гіркотою і болем, а потім – кров'ю Баронових людей, як вже було не раз…