14. Не можу сказати “навзаєм”

Так іноді буває: тікаючи від одної проблеми, ми встрягаємо в іншу, ще масштабнішу. 

Схоже, так сталося і з Кицею. 

Аня сиділа на задньому сидінні між двома кремезними бандюками, які навіть не намагалися приховувати, що отримують задоволення від її страху. Судячи по тому, як змінювались і безлюдніли краєвиди за вікном, авто їхало за місто, що оптимізму їй, власне, теж не додавало. 

Аня встигла попрощатись з життям і пожалкувати, що втекла від Химери. Тепер його не зовсім вдалі жарти, нахабство та недомовки здавались ніжними весняними квіточками в порівнянні з двома бугаями, що, впхнувши її на заднє сидіння авто просто на парковці лікарні, перед очима десятків людей, ледь запакувались в непримітний седан самі. А щодо очевидців – чомусь Аня була впевнена, в поліцію жоден з них подзвонити навіть не подумає… 

Авто зупинилися біля старого складу – цегляна будівля з вибитими вікнами, обнесена високим парканом. Ворота відкрилися, пропускаючи машину всередину.

Коли її витягли з авто й грубо підштовхнули вперед, Аня побачила того, хто встиг стати вже такою собі лякачкою. 

Барон. Чомусь вона була впевнена, що це він та й знала, що рано чи пізно, з ним доведеться зустрітись. Звісно краще б пізно, але що є, то є. 

Він сидів на стільці у центрі великого приміщення – високий, масивний чоловік років п’ятдесяти. Світле волосся з сивиною було зачесане назад і старанно залаковане, чи замащене гелем. Воно блистіло не гірше його начищених старомодних, але явно недешевих черевиків. Світлі, риб’ячо-прозорі очі нагадували дві бездонні прірви – порожні, холодні, неживі.

Він був одягнений у дорогий костюм, але сидів він на ньому так, ніби йому було байдуже на свій вигляд – комір сорочки розхристаний, рукава нерівномірно підкочені й відкривали пухкі руки з важкими перснями на пальцях. Одна рука тримала сигару, інша недбало лежала на стільці, неначе він роздумував, вартує її присутність хоч краплі його уваги, чи ні.

– Ось і вона, – протягнув Барон, навіть не підводячись. Голос низький, з хрипотою, мов від випитого літрами віскі чи скурених сотень таких сигар.

Аня відчула, як холодний піт виступив у неї на спині.

Барон повільно підніс сигару до губ і глибоко затягнувся, дивлячись на Аню з хижою усмішкою. Дим повільно вийшов з його рота, закручуючись коброю у повітрі, поки він наче знічев'я, ліниво спитав:

– Ти знаєш, хто я?

Аня стиснула кулаки, намагаючись виглядати сміливішою, ніж почувалася.

– Здогадуюся, – відповіла, не відводячи погляду. – Сподіваюсь, мої родичі лише одному бандиту встигли заборгувати. 

Барон тихо засміявся, його плечі ледь здригнулися.

– Гарненька, язиката і наївна, – мовив, нахилившись уперед, – ти мені подобаєшся.

– Дякую! Не можу сказати “навзаєм”, вже вибачте. 

– Ахахах! – тепер сміх Барона вже не виглядав нещирим. Сміявся він від душі. – Хлопці, ви це чули? 

"Хлопці" тактовно промовчали. 

Він загасив сигару просто об стілець й нарешті підвівся. Його постать здавалася ще більшою, ще загрозливішою.

– Гарна, розумна і ще й дотепна! Шкода тільки, що зараз у великій, дуже великій біді…

В пустій кімнаті, якщо можна назвати кімнатою частину приміщення закинутої будівлі, не було абсолютно ніяких речей, крім масивного стільця, на якому сидів не менш масивний Барон. Тому всі звуки тут чулись надто виразно і інтенсивно. 

Аня змушуючи себе триматися рівно, намагалась вирівняти дихання, але вдавалось це не дуже добре. Що цікаво, не через страх, а радше через лють на Барона, на себе та ситуацію. Барон все ще усміхався, але в його погляді не було нічого доброго. Усмішка виглядала так, наче його шкіру натягнули на якийсь каркас і тому в усмішці розтягнуло губи. Очі ж лишались холодними, беземоційними, 

– Слухайте, якщо справа в боргу, я його віддам, – сказала якомога твердіше, хоча всередині все стискалося від напруги.

Барон розсміявся. Глухо, хрипко, ніби від кашлю.

– Ох, мала, а ти мене розвеселила, – хитнув головою. – Гроші мене вже не цікавлять. 

– Тоді чому я тут? 

– Я хочу знати, хто ти для Химери.

Киця відчула, як всередині похололо.

– Що? – вона спробувала вдати, що не зрозуміла запитання, хоча, звісно, не лише розуміла, а й чекала його. Картинка, яка потроху починала вимальовуватись, не надто радувала...

Барон знову всміхнувся, але цього разу в його погляді з’явилося щось ще більше хиже, ніж було до.

– Думаєш, я не знаю, що він поліз на мою територію? Що цей сучий син не просто вліз у чужі справи, а ще й заступився за дім свого ворога? – Барон нахилився ближче, його важкий погляд ковзнув по її обличчю. – То хто ти для нього, га? Виглядаєш цікаво. Може, ти його слабкість?

Аня відчула, як у неї стислося горло. Змусила себе не кліпати, не відводити погляду.

Але… що означає “дім свого ворога”? Що це за чортівня взагалі така? Невже не лише Марина, а й батько не розповіли їй навіть не всього, а й десятої долі правди? 

– Я… ніхто для нього, – відрізала вона, трохи оговтавшись.

Барон хитро посміхнувся, ніби розглядав нову, несподівано цікаву іграшку.

– Ой, мала, ти дуже погано брешеш. Я ніколи не помиляюся, – промовив, спокійно закурюючи другу сигару. – А от Химера ніколи не ризикує заради тих, хто йому ніхто.