13. Погані новини та Рекс

Якби сердита Киця затрималась трохи біля дверей дому Химери, то почула б, як він телефонує комусь, кого кличе “Рексом” і просить “приглянути” за нею, доки в нього справи і новий бій. Почула б і те, шо Рекс відповів по гучномовцю, що він йому  пі… пі… не нянька. А також і те, що Химера сказав, що мова про доньку Корчевського і той, кого він називав собачим іменем, миттю погодився. 

Але Аня зі своєю люттю на пару цього не чула, бо затримуватись тут не планувала. Мала на то серйозну причину – чим ближче Химера, тим важче випірнути з темних озер його погляду та ореолу його сили і влади. 

“А коли його не бачиш, наче й норм”, – промуркотіла сама до себе вже в таксі, яке дивом спіймала по дорозі і яке везло її до тата. 

– Ви щось сказали? – повернувся уважний таксист з сивими вусами й бородою, що робило його схожим на Санта Клауса. 

– Ні, я до себе. – швидко відповіла Киця. 

– Така гарна дівчинка повинна мати, до кого говорити, нащо ж до себе. 

– Думаєте? 

– А то! Впевнений, ви тільки рукою махніть – півміста збіжиться.

– О ні. Мені таке не треба. 

– Тоді можу скромно запропонувати себе для поговорити. 

– Дякую! – Аня усміхнулась. Не надто любила, коли незнайомці лізуть з розмовами, але водій був досить приємним, тому розмову про те про се, підтримала. А потім, коли він розслабився, спитала про Химеру та Барона. 

– О, а ви не міцева, так? – щиро здивувався таксист, і роздратування знову заполонило її. Тут що, всім крім неї все відомо? Чи це такі дві персони, що в містян ледь не їх портрети вдома висять? 

– Тут все їм належить. Бізнеси їм данину носять, а нові, щоб відкритись – дозволу питають. – все ж направив балачки в потрібне русло таксист. – Без них тут, як кажуть, сонце не сходить, – повторив вже знайому фразу. 

– А вони що? 

– А що вони. Мають все, здавалось, живи і радій, але ж ні, між ними справжня війна. 

– Справді? Давно? 

– Відколи Химера виріс. Барон же йому не чужа людина, рідний дядько, і не раз пропонував примиритись. Але ні. Химера впертий. Та, цю історію всі в місті знають. Барон, як тільки тут з'явився і порядки навів, усіх на коліна поставив. Крім компашки Химери. Цього хлопця оточили ідейні молодики, купка їх була, але яка! Врешті, Барон об племінника зуби обламав, тож вирішив прислати дар – пакунок грошей та дорогуще віскі колекційне. Химера, розповідають, при його ж людях, облив гроші тим віскарем і підпалив. 

– Цікавий перформанс, – прокоментувала Аня. Схоже, Химера відкривався щоразу з нового боку. 

– Як сказати. Краще б людям віддав. Але йому принципово було. Барон же кількох його хлопців вбив, авто його брата з дороги скинув… Та й не пройшла Химері так просто ця витівка. 

– Он як? – тепер Аня цікавість не вдавала. Їй справді було страшенно цікаво все, пов'язане з Химерою. 

– Та да… Може, знав би хлопець що так буде, то подумав би двічі. Бо на другу ніч горів його клуб. 

– Ого… – видихнула Аня. 

– А в клубі дівчина, з якою, говорили, в Химери щось було… Знайшли тільки тіло… Та щось я розбалакався! В нас не бажано базікати про сильних міста цього. 

– Ні, мені цікаво дуже! 

– Та що тут цікавого. Потім все місто стояло на вухах, а їх війна спалахнула з новою силою. Бачиш, красуне, так склалося, що у Барона і люди, і влада, але Химера не дурень, знає, куди бити не тільки на рингу. За ним молодь вся, покоління за поколінням іде, як за ідолом. Думаю, Барону не довго царювати. Але, думаєш, чого Химера ледь не щовечора на рингу? Ідол має залишатися ідолом, програє хоч один бій – хто зна, чи підуть за ним тоді. Отаке життя у нас тут. Але досить вже про них.

Киця б дуже хотіла послухати ще, та з-за рогу випірнула лікарня. 

Швидко розрахувалась, лишивши щедрі чайові і полетіла до тата в палату, по дорозі борячись з безліччю думок. 

Це ж що виходить, Химера через неї перейшов дорогу своєму запеклому ворогу? Висновок їй ой як не сподобався. Та ще й згорілий клуб та тіло дівчини Химери уявилось так явно, що аж димом запахло. 

Хто вона? Якою була? Як Химера пережив це? – роєм закружляли думки… 

Аня зайшла до лікарняної палати, намагаючись бодай якось посортувати по поличках змішані почуття – турботу, тривогу й напругу. Батько лежав на ліжку, блідий, але, здавалося, почувався краще, ніж учора.

– Тату, як ти? – запитала, намагаючись усміхнутися, хоч на душі сердитими кицьками шкреблися тривожні думки.

– Нічого, лікарі кажуть, що ще трохи й випишуть, – він підняв на неї втомлений погляд. – Як ти, доню? Як Марина?

Аня вдала, що не помітила, як батько одразу згадав про сестру, і присіла на стілець біля ліжка.

– Я нормально. Марина... Вона теж нічого, тільки... – Киця зам’ялася, вдивляючись у його здавалось, зовсім, безкровне обличчя.

– Тільки що? – він трохи підвівся на подушці, стурбовано дивлячись на неї.

– Тату, ти знаєш щось про борг її нареченого? Про Барона?