12. Начистоту 

З затишком просторої сучасної кухні Химера якось не гармоніював. Він рухався надто швидко, як вправний хижак в джунглях, і тут, здавалось, було замало і місця, і свободи для нього. Його рухи видавали це…

– Тепер твоя черга! – зробивши собі чорнющу каву, зупинився поряд. Аромат кави змішувався з нотками його парфуму і цей коктейль викликав у Киці бажання вдихати його знову і знову. Але запитання з цієї ейфорії змусило швидко випірнути. 

– Черга розповідати? 

– Ну так. Я – розкрита книга, як бачиш! А з тобою що сталося? 

– А чому ти вирішив, що…

– Не починай! Все видно по твоїх очах. Вони багато бачили, – відставив каву, двома пальцями підійняв її підборіддя. Від потаємної, прихованої круговерті думок в його погляді Ані стало не по собі.  

– Мене хотіли вбити! – випалила, аби тільки розвіяти це наслання його сили, що намагалась підкорити, полонити її волю тут і зараз. 

– Чого я не здивувався? 

– Я схожа на ходячу біду? 

– Не впевнений. Але факти…

– Іди до біса! – пирхнула сердито і сіла за стіл. Тепер хоча б стіл був своєрідною барикадою між нею і Химерою. 

– Розкажеш? 

– Не сьогодні. 

Аня на мить відвела погляд, проводячи ложкою по краю чашки з кавою. 

– Добре, – Химера несподівано погодився, – тоді до справи. Так ти Барона знаєш?

Вона здивовано підняла брови.

– Ні. Я вчора тільки приїхала. Чула лише, що наречений Марини вліз у якісь борги перед ним.

Химера зміряв її поглядом, ніби хотів впевнитись в правдивості її слів. Потім хмикнув і відкинувся на спинку стільця.

– Барон не любить, коли його борги затягують. Якщо той придурок сказав, що тато нареченої за нього віддасть, значить, він тепер вважає боржником твого батька.

– Так, я розумію… – Аня мимоволі стиснула пальці в замок, і вже зовсім розгубленим дитячим жестом підперла щоку.

– Він виродок, Кішко. Але завжди отримує, що бажає. – продовжив, і в погляді з'явилось щось нове, темне, потаємне… 

– Ти лякати мене вирішив? 

– Пояснити що і як. 

– Пояснив, дякую! 

– Не пояснив. – голос Химери став жорсткіший. – Його боржники довго не живуть. 

– Круто! – Аня злилась. Страшно теж було, але лють на мачуху, на Марину, на ситуацію і на Химеру, що зараз жаху навіював – переважала. 

– Борги Барон вважає справою честі. А значить, якщо гроші не з’являться, він візьме те, що можна взяти натомість.

– Що саме?

Химера дивився на неї так пильно, що Аня навіть не одразу помітила, як стислося її горло і миттєво пересохли губи.

– Когось із вас, – відповів він спокійно. – Як заставу.

Киця відчула, як по спині пробіг холод. Мовчала.

Не розуміла, що він зараз від неї очікує. Благання про допомогу? То вона вже попросила.

Вибачення, що вплутала його? Він міг відмовити.

Чи… не міг? 

– Я вирішу це питання. – холодно сказав, дивлячись на неї уважно.

– Вирішиш? – перепитала, ще сама не розуміючи, що відчуває зараз: полегшення все ж, чи щось абсолютно протилежне, бо ж розуміє, що Химера, звісно, не Барон, але й він так просто боржників не відпускає. 

– Я закрию питання з боргом і грошима. За однієї умови… – додав.

На якусь мить в кімнаті стало надто тихо. Аня стиснула ложку в руках, удаючи, що зацікавлена кавовою гущею на дні чашки. Їй було трохи не по собі. Занадто багато емоцій за останні дві доби. Занадто мало відповідей.

І знову двозначні фрази та натяки. Грьобаний інтриган! 

– Просто будь поряд, – продовжив Химера. Його голос не терпів заперечень, але в очах було щось інше. Наче він хотів би сказати більше, але не міг.

Киця нервово поправила пасмо волосся.

– І це все? – запитала вона з викликом. – Бути з тобою, як хто? 

– Неправильне питання. 

– А яке ж тут правильне? 

– Бути для чого. 

– Серйозно? – терпіння Ані схоже, зараз жило на резервних його залишках. 

– Так. – Химера, здається, абсолютно не переймався блискавками, які метали її очі. 

– Добре… – Аня повільно видихнула. – Для чого? – з натиском спитала. 

– Яка розумна дівчинка! Для того, що поки вирішується питання з Бароном, я хочу бути впевненим, що з тобою нічого не станеться. 

– Оу, тобто це ти задля мене просиш?

– Не тільки. 

– Та чорт! – Киця не витримала. Підвелась різко, ледь не перекинувши столик. – А знаєш, до біса умови та угоди! Я, звісно, дуже вдячна тобі за допомогу, але я так не можу! Сьогодні ти говориш одне, потім – інше. Як я можу бути впевнена, що ти не вигадаєш ще щось?