11. Який ти насправді? 

Аня сиділа, підібгавши ноги, й мовчки дивилася на Тимура. Відколи дізналась його ім’я, чомусь хотіла для себе називати його саме так. І… лестило, що він все-таки назвав його особисто для неї. Ще б відучити його від того легковажного “Кішко”. Воно Киці геть не подобалось. 

А тим часом обличчя Химери уві сні розслабилося, перестало бути тим зухвалим і трохи насмішкуватим, яким вона бачила його більшість часу. Ніби вся його бравада, виклик і нахабство залишилися деінде, а тут, у сні, був тільки він… справжній.

Важкі вії ледь тремтіли, груди рівно здіймалися й опускалися. При світлі нічника вона бачила шрами на його плечі та ключиці, сліди минулих боїв. Схоже, йому доводилося багато битися не тільки на рингу, і шлях від Тимура до легендарного Химери був всіяний не лише перемогами, а й поразками.

Аня зітхнула й потерла очі. Він довірився їй, дозволив залишитися поруч, ніби це було для нього звичним. Але ж вони навіть не знають одне одного по-справжньому. 

Чи знають?

Її пальці стиснули край ковдри. Було дивне бажання знову провести рукою по його волоссю, відчути тепло шкіри.

– Химеро, який же насправді? – прошепотіла вона, розуміючи, що відповіді не буде.

Киця ще якийсь час просто сиділа й дивилася на нього, коли раптом помітила, як його дихання збилося. Він ворухнувся, ледь чутно стиснув зуби. На чолі з’явилися зморшки, а пальці вчепилися в ковдру.

Жахи?

Він дихав важко, судомно, ніби тікав від когось у своїх снах.

Аня напружилася. Що їй робити? Будити? Чи, може, він сам скоро заспокоїться?

Химера різко скривився, щось ледь чутно пробурмотів і здригнувся всім тілом. Їй здалося, що він ледве чутно прошепотів якесь ім’я.

Аня несміливо простягнула руку, зупинилася в кількох сантиметрах від його плеча.

Він не прокидався, але знову напружився, як звір у пастці.

Аня затримала подих. Вона не знала, що відбувається в його голові, але точно відчувала – там щось темне, болюче.

Будити його чи ні?

Щось підказувало їй, що він не любить, коли його бачать у такому стані. Але ж якщо вона нічого не зробить, він може прокинутися весь у холодному поту, ще більш виснажений, ніж перед сном.

Вона стиснула кулаки.

– Химера, – цього разу вона покликала його голосніше й легенько торкнулася плеча. Назвала його не на ім'я чисто інстинктивно відчуваючи, що поки цього робити не варто. І, схоже, не прогадала. 

Він відкрив очі, застогнав. Дивився на неї і наче не бачив. 

– Еей, все добре. То просто жахи, – Аня схилилась до нього, а він, схоже, так і не проснувшись, пригорнувся до неї, наче шукаючи захисту і заплющив очі…

Його дихання вирівнялося, напруження зникло, а пальці розтиснули ковдру. Він більше не здригався і не бурмотів уві сні.

Аня ще трохи посиділа, спостерігаючи за ним, а потім тихенько зітхнула й вирішила залишити його відпочивати. Вона обережно встала, ступалючи м’яко, щоб не заскрипіла підлога, і вийшла з кімнати.

Спустившись вниз, попрямувала на кухню. Через закриті ролети на вікнах було темно, тільки мерехтіли індикатори техніки. Аня позіхаючи, увімкнула світло, і зраділа кавомашині, яку відразу не розгледіла. Доки готувалась кава, відкрила холодильник у пошуках вершків до кави. 

Але погляд зупинився на беконі та яйцях. Шлунок відразу нагадав про себе голодним бурчанням. 

– Може, щось приготувати? – спитала сама себе. 

А якщо Химера прокинеться голодним після поганих снів, сніданок теж буде не зайвим.

Роздуми тривали недовго. Вона дістала продукти, знайшла сковорідку і взялася до справи.

Як не дивно, в шафках знайшлись навіть спеції, які Киця додала до омлету з беконом. За кілька хвилин аромат кави змішався з смачним запахом коріандру та паприки. 

Задоволена результатом своїх старань, Киця крутилась біля плити, прислухаючись до рівномірного шипіння олії та омлету. 

Аж раптом чиїсь руки обхопили її за талію і притисли до себе. Від жаху Аня впустила скляну кришку від сковорідки, і та зі дзвоном впала на мармурову плитку підлоги… 

Дзвін від кришки сковорідки лунав ще довго, а Киця, різко викрутившись з рук Химери, зараз дійсно нагадувала розлючену кішку. 

– Здурів? – ледь не шипіла на нього, впершись руками в сталеві м'язи грудей. 

А Химеру, схоже, ситуація веселила. Ну, принаймні, судячи по його посмішці і бісиках в трохи сонних очах. 

– Ти злякалась? – спитав вже серйозно, сам рвучко нахилившись і піднявши з підлоги ту злощасну кришку. 

– Так!

– Дарма. Поряд з Химерою не варто нікого боятись. Тим більше в домі Химери. – заговорив з пафосом. 

– Крім самого Химери! – в тон йому та не менш пафосно додала Аня. 

– Ти мене боїшся? 

– Коли не підкрадаєшся безшумно – ні. 

– Врахую. Підкрадатимусь шумно. Вибач, ти була така ее… органічна на моїй кухні, що я подумав, що не лише кухня – моя.