9. Проблема зі сном

Аня застигла на місці, тільки очима мала сили кліпати. 

– До тебе? – самим губами перепитала глухо. 

– Ну да, до мене. – Химера зміряв її поглядом. В очах досі дотлівали залишки тієї люті на бандитів, і Киця вже чітко усвідомила, що з вогню потрапила в полум'я. 

– А ти думала, я благодійний фонд, чи що? – почав глухо, ступивши їй назустріч. – Я ж нічого не роблю просто так. – продовжив. 

– Я розумію, що не фонд… – пролепетала, зробивши крок назад, як от щойно ті перелякані бандити. 

– Ну і окей, що розумієш. – усміхнувся криво, – Тоді їдемо до мене, будеш розраховуватись. – сверлив її поглядом очікуючи реакції, і, схоже, хоч і розумів, що перегинає палицю, але все одно не зупинявся. 

– Розраховуватись? – перепитала глухо. 

– Ну так! Я ж в твоїх очах відморозок, зараз почну вимагати від тебе оплати “натурою”. Ти ж так про мене думаєш? 

Киця відчула, як палахкотить обличчя. 

Вона подумала, так. 

Але тому, що він сам так сказав!

Сам почав грати в цю дурну гру!

– Та розслабся ти, пожартував я, щоб глянути на твою реакцію! – показово весело видав. 

Від люті на нього і недолугості цього “жарту” вона раптом спалахнула, як сірник. 

І цього разу він дав її руці опуститись на бліду шкіру його обличчя з кількома ледь помітними шрамами. 

А потім в очах його блиснуло щось таке, що по шкірі Киці пробіг мороз. 

– Не роби так більше, Кішко, – хрипко сказав. – Я з десяти років не даю себе бити без відповіді… 

– А щодо “натури” заспокойся! – закрив нарешті важку неприємну паузу, міцно взяв її за плечі, наче струснути хотів, висмикнути зі трансу. – Я, звісно, придурок, але не покидьок. 

– Не покидьок… – повторила дивлячись просто в сині очі. – То можна не їхати… до тебе? – з надією спитала. 

– Не можна. Ти мене вночі розбудила. Вони – розлютили. Я тепер не зможу заснути. То допоможеш мені бодай своїм приємним товариством. А далі, коли відісплюсь хоч годину, вже нормально поговоримо про нашу спільну проблему. 

– Ем… – Аня все ще не розуміла, чого від неї хоче Химера. Та і адреналін лише тепер почав свою роботу, однак думки не прояснював, а ще більше плутав. 

– Давай вже! Час іде! – відкрив дверцята свого купе, що так і стояло заведеним.
Сама не розуміючи, чому слухається його, Аня сіла на пасажирське сидіння. В авто пахло шкірою і сандалом. 

За мить Химера вмостився поряд. Тільки тепер Киця помітила темні кола в нього під очима. Він дійсно виглядав стомлено. 

– Не дивись на мене так. – хрипко сказав. – В мене проблема зі сном. Я не можу заснути, коли сам в кімнаті. Може травма голови це дала, не знаю. От і прошу просто побути поряд. А відісплюсь – вже поясниш мені, де і коли ти Барону дорогу перейшла. 

– Д-добре. – затнулась Киця, наче в тумані, дивлячись на нього. 

– Вибач, не спитав, – різко повернувся до неї Химера, виїхавши вже з двору через проломлені ворота. – Ти в нормі? Вони тобі нічого не зробили?

– Не зробили... Я ок, – сказала якось не дуже впевнено. Бо про "норму" геть сумнівалась. 

Химера просто продовжував вести машину, поглядаючи на дорогу. Якийсь час Аня крадькома вивчала його і дивувалась, що бійка з трьома бандитами не викликала в нього, схоже, нічого, крім легкої втоми. І то, останнє, можливо – взагалі причина недосипу. 

Трохи стомлені очі з темними колами, невеликий шрам вже на правій брові.

Свіжий.

Все та ж легка щетина, що додає йому віку й брутальності та приховує надто аристократичну блідість шкіри.

Цікавий… В його рисах показна брутальність поєднується з милою чуттєвістю, м'якістю. От вже дійсно – Химера – поєднання непоєднуваного, протилежного…  

– Ти справді не можеш заснути сам? – перепитала, скоса глянувши на нього, яби вже якось розбавити мовчанку між ними, яка надто затягнулась. 

– Не те щоб зовсім не можу… – Химера знизав плечима. – Голова наче не вимикається. Після бою іноді ще можу вирубитись нормально, а от перед…

– І хто зазвичай з тобою… ну… коли ти засинаєш, – спитала і ледь сама себе не стукнула за таку нахабну цікавість та відвертий інтерес в цих словах. 

– Найчастіше брат. – Химера, здається, нічого такого в її питанні не побачив. Або вдав, що не побачив. Його голос став трохи м’якшим. – Ми разом виросли, він звик, що я неспокійний, а я звик, що він поруч. Ну, буває ще хтось, якщо доводиться ночувати не вдома.

Аня прикусила губу. Вона не очікувала такої відвертості.

– А тепер?

– А тепер брат у лікарні. А я їду додому і думаю, що мені робити.

– І що надумав?

Химера нарешті глянув на неї, і в його сірих очах промайнув лукавий блиск.

– А ти як думаєш, Кішко? 

– Я повинна зіграти роль брата? – запитала, схрестивши руки на колінах.