8. Допомога

Аня ходила з кімнати в кімнату, періодично торкаючись таких звичних і рідних меблів та речей, які ще пам’ятали її дитинство. Колись цей будинок був для неї справжнім домом. Маленькою вона ховалася за цим старим кріслом, коли гралась з татом чи братом в хованки. 

Тут, біля вікна, вона вперше читала книжку при світлі вуличного ліхтаря, тому що мачуха вимикала світло в її кімнаті. А ось біля каміна… Тут батько колись посадив її на коліна і розповідав, що вона завжди буде його маленькою дівчинкою.

А тепер він у лікарні. Будинок погряз у боргах. І на подвір’ї  скоро з'являться бандити, які прийдуть забрати все, що попри старання мачухи, досі зберігає часточки її щасливого і такого короткого дитинства. 

У вітальні вона вкотре заїкнулась про поліцію, на що отримала три погляди на себе, наче на божевільну. Красномовно… 

Натомість сами сиділи втрьох, однаково, мов копіюючи одна одну, склавши пухкі руки на колінах. Здається, ні в однієї з них не було й думки в напрямку: “Що робити?”. Скоріш, щось на кшталт: “Йой, людоньки, що воно буде?!” в усіх трьох. 

Люті на них не вистачало вже. Ні мачуха, ні сестри, ніде не працювали, й мало того, що на шиї батька сиділи, то ще й якогось приблудного “нареченого” Марини посадили, з мішком проблем.  

Ні говорити з ними, ні щось розпитувати не було вже сил і бажання. Від мачухи тільки дізналась, що є в них в місті такий собі Барановський, що сам себе пафосно іменує Бароном. В його власності кілька підпільних клубів та казино, на яке всі очі закривають. От йому-то й програвся примарний Маринин наречений. Аня хотіла було спитати, коли саме він нареченим став, до, чи після програшу, але промовчала. Ще з'явилося бажання про Химеру бодай щось дізнатись, але пересилила себе. Не надто підходящий момент зараз. 

Киця підійшла до великого дзеркала в коридорі. Очі були темні, майже чорні від злості. Під ними пролягли кола від недосипу та нервів. Синє волосся розсипалося по плечах, ніби вона й сама була примарою своєї колишньої безтурботності.

Ніч пройшла важко і надто швидко. Звісно, вона не спала, дослухаючись до кожного звуку. Чекала, що от-от почує шум машини Химери. Але коли на дворі загудів двигун авто, серце стислося від розчарування.

Це був не Химера.

Сама не знала, звідки знала це. Відчула, перш ніж побачила. 

“Чого взагалі ти вирішила, що він приїде? Бо муркнув щось сонний посеред ночі?” – розізлилась вже на себе за марну надію і через неї втрачений дарма і безповоротно час. Перед очима відразу виринула картинка, як розмальована дівиця не цілує, а ледь не ковтає спітнілого, збудженого після бою Химеру. Може, він коли по телефону говорив, взагалі з нею був? Святкував перемогу? Вона принаймні його “привітала”, а ти йому хто? Правильно, ніхто! 

Піднялася з крісла і підійшла до вікна.

Чорний джип стояв прямо перед розбитими воротами. Їх навіть не намагалися зачинити – залишили понівеченими, як нагадування, що це тільки початок.

Троє чоловіків спокійно курили на подвір’ї, ніби це вже їхня власність. Один з них, у коричневій куртці, сплюнув на землю і щось сказав товаришам. Вони розсміялися.

Аня відчула, як щось гаряче піднімається в горлі. Злість. Ненависть. Страх.

Вона вдихнула. Раз. Два. Три.

І пішла вниз…

Киця трималась спокійно, не показуючи страху, хоча серце гупало в грудях, як сполохана птаха. Тільки вона сама знала, чого вартує їй цей показний спокій. В тугий клубок скрутились думки про дурість сестер та мачухи, образа на Химеру, що не приїхав, хоч обіцяв, лють на себе, що взагалі вляпалась в це. Якось жили ж без неї тут, і, судячи по брендах одягу та сумочок сестер, навіть непогано жили. А тепер влізли в казна-що, а їй, замість особистих справ і догляду за татом – розгрібай завали чужого сміття. І ще не ясно, в що все це виллється. 

– Це мій дім, і я нікуди не піду. – сухо сказала, в погляд вміщуючи все те презирство, яке мала до вимагачів. 

Бандити переглянулися й розсміялися. Один з них, високий і худий, зі шрамом на щоці, зробив крок ближче, нахилився, ніби хотів заглянути їй в очі.

– Ну шо ж, – протягнув він, – як не хочеш по-доброму, найдем ще варіанти. 

Його друг, кремезний чоловік з залисинами, грубо схопив Аню за плече, але вона різко вирвалася, її очі спалахнули злістю.

– Руки прибери! – гаркнула, розуміючи, що крім своєї злости зараз нічого проти них і не має. Аби хоч мачуха з сестрами вийшла, не ховались, і бодай спробували відстояти дім, де скільки жили. Але ні… Вони забарикадувались вдома, як перелякані курки, а вона якогось біса поперлась до цих покидьків. 

– Не кочевряжся, красуне, – процідив третій, наймолодший з них, з золотим ланцюгом на шиї. – Бос не любить боржників, але може зробити виняток, якщо ти будеш… слухняною.

Вони бридко загиготіли, і Аня стиснула кулаки, розуміючи: проти трьох шансів у неї небагато і що вона, можливо, вляпалась значно сильніше і глибше, ніж думала спочатку.

Але раптом усе стихло.

Чути було тільки, як реве мотор.

Чорне спортивне купе різко загальмувало на подвір’ї, здійнявши куряву. З нього, навіть не заглушивши двигун, вибрався Химера.