7. Бурхлива ніч

Аня загнала мотоцикл у гараж і, знявши шолом, провела рукою по скуйовдженому вітром волоссю. Їй хотілося лише впасти у ліжко й забути про цей божевільний день. Але коли вона пройшла на кухню, сонливість як рукою зняло.

За столом, склавши руки на грудях, сиділа її молодша зведена сестра – Марина. Її короткі пухкі пальці нервово стукали по дерев'яній поверхні, а погляд уперто уникав Аніного.

– Ну? – голос Киці прозвучав значно різкіше, ніж навіть вона сама того хотіла. – У що ти, чи Ольга вляпалися? Чи обидві? – Аня стріляла намання, але, судячи по реакції Марини, в ціль таки потрапила. 

Марина стиснула губи й мовчки відвела очі.

– Не грайся зі мною в мовчанку, Марино! – Аня грюкнула кулаком по столу, змушуючи сестру здригнутися. – Ви вже довели батька до лікарні! Хочете продовжувати далі? 

– Це не твоє діло, – тихо відповіла Марина. – Ми самі розберемось. 

– Не моє діло?! – Аня стиснула кулаки. – Я залишила вам свій рідний дім, свого тата… А ви? Ви разом довели тата до серцевого нападу, сидячи на його шиї! 

Марина все ще мовчала, вперто дивлячись убік. Аня відчула, як в ній закипає злість, але стримала себе. Витиснути з Марини правду зараз, мабуть, не вдасться. Вона й так в шоці від того, як час змінив її сестру. В їхню останню зустріч Аня була ще не Кицею, а забитим переляканим дівчам, яке мріяло тільки втекти від постійних скандалів та токсичної атмосфери дому і нарешті відпочити від цього всього. Але потім та дівчинка померла, а народилась з неї Киця, яка тепер метала іскри з очей. 

Вона вже збиралася розвернутися й піти, коли в густій тиші ночі різко пролунав сигнал автомобіля. Надто довгий, як для випадкового попередження на дорозі. 

Аня завмерла. 

Фари різонули по вікнах кухні, сигнал прозвучав знову. Світло вихопило силуети мачухи та Ольги, які вибігли до вікна, перелякані й бліді, немов дві примари.

– Хто це? – Аня підійшла до дверей, витягаючи телефон, щоб викликати поліцію.

– Не дзвони нікому! – мачуха вчепилася їй у руку, її пальці були холодні й тремтячі.

– Що?! Ви з глузду з’їхали? Хто це там?!

Аня вже відкривала контакти, коли раптом почулося різке гарчання двигуна й страшенний гуркіт.

Авто таранило ворота.

– Двері! – глухо скомандувала Аня. – Барикадуйте двері всім, що знайдете!

Марина схопилася за стілець, а мачуха виглядала так, ніби ось-ось втратить свідомість.

Аня кинулася до передпокою, серце гупало десь у горлі. Вона не знала, хто ці люди й чого вони хочуть, але була впевнена в одному: вона не допустить, аби вони увірвались в її дім. 

А потім…

Щось надломилось у ній. Вона побачила у вікні, що авто вже на їхньому подвір'ї. Під його колесами, судячи по траєкторії руху, загинуло молоде деревце, яке вони садили з татом… 

Аня стиснула зуби, і, не роздумуючи ні секунди, рішуче рвонула до виходу. Її розлютило не стільки те, що невідомі напали на їхній будинок, скільки те, що всі навколо тільки мовчки тремтіли, замість того щоб щось робити.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Фари авто сліпили очі, але вона не зупинилася.

– Чого вам треба?! – крикнула, підступаючи ближче.

З машини вийшли двоє чоловіків. Один – середнього віку, з блискучим срібним ланцюжком на джинсах, інший – високий, шафоподібний з виглядом розлюченого пітбуля, що тільки й чекає команди господаря. 

– Яка бойова, – хрипло засміявся чоловік з ланцюжком. – Але не треба цього цирку, мала. Ми не за тобою.

– А за ким? – Аня не збиралася грати в їхні ігри.

– За боргом, мала. Двадцятка зеленими. І якщо до ранку ви його не віддасте, заберемо будинок.

Аня стиснула кулаки. 

– Слухай, куколко, – чоловік зробив крок ближче, – ти ж розумна, правда? Шукай гроші, або прощайся зі своєю халупою! Часу в тебе до восьмої ранку!

Він подав знак "пітбулю", і той швидко запакував своє велетенське тіло назад у машину. Сам сів до нього, не відриваючи масних оченят від Ані. Двигун заревів, і авто повільно поїхало геть, залишаючи за собою важку тишу і брудні сліди шин на декоративній плитці подвір'я.

Аня стояла посеред двору, стискаючи пальці до хрускоту в них. 

Борг. Який ще в біса борг?! У що вляпались ці дві дурепи?!

Тато Ані мав успішний бізнес – дві меблеві майстерні в містечку. Вони приносили звісно не космічний, але стабільний дохід. І навіть, якщо врахувати, що на рахунках тата така сума була… З біса її віддавати якимось бандюкам? 

А не віддати... То вона вже бачила, на що вони здатні. 

Киця зайшла назад у будинок. Марина й Ольга дивилися на неї з тривогою, мачуха тремтіла, приклавши руки до грудей. Жодна не сказала ні слова.

Аня мовчки зайшла у свою кімнату й зачинила двері. Вона повільно дістала візитку, яку знайшла раніше.

"Дарма втекла, Кішко. Побачимось пізніше. Якщо щось потрібно – дзвони."