6. Зустріч

Розмова з Дмитром зайшла в глухий кут. Схоже, про справи в місті він говорити не хотів. А згадка Химери і зовсім йому настрій зіпсувала. Тому Киця делікатно нагадала, що хотіла б побачити тата. 

– Звісно! Зараз я гляну, як він, і проведу тебе! – Дмитро підвівся і вийшов з кабінету, однак важка незручна пауза відчувалась навіть за його відсутності. 

Свого часу він був не просто однокласником чи другом. Юнак був закоханий в Аню, схоже ледь не з першої зустрічі, коли в другому класі їх чомусь посадили разом. Далі було спільне дорослішання, своєрідна дружба, але крім цього Аня до нього не відчувала більше нічого. Власне, його незграбне зізнання на випускному і стало ще однією причиною її втечі з рідного містечка. Бо відповісти взаємністю не могла, і розуміла, що дружби, як раніше не буде. Та найгірше в цій ситуації було те, що, схоже, навіть зараз Дмитро щось до неї відчуває… І це Ані геть не потрібне було, бо її ставлення до хлопця не змінилось зі школи: тепло, дружба, вдячність та не більше…

– Все добре, твій тато не спить. Ти йди, тільки не довго і його не розпитуй, не турбуй поки, добре? – Дмитро повернувся надто швидко. 

– Звісно! Дякую тобі! 

Аня повільно відчинила двері палати й побачила свого тата. Він лежав на ліжку. Обличчя було блідим, зморшки здавалися глибшими, але в очах засвітилася тепла радість, коли він побачив її.

– Аня! – його голос був трохи хрипкуватим, але, на щастя, рідним і звичним. 

Вона підійшла ближче, сівши на край його ліжка.

– Вибач, що так пізно. Я вранці обіцяла, але не витримала до ранку, – сказала вона, стискаючи його суху руку.

Тато подивився на неї уважніше, ніби хотів запам'ятати кожну деталь її обличчя.

– Як ти доїхала? Як життя? Тебе нормально зустріли вдома? – в його голосі прозвучала ледь чутна тривога. 

Аня посміхнулася якомога нейтральніше, погладжуючи його руку.

– Звісно! Все добре, тату. Я вже зацінила порядок в гаражі і те, що мої ключі досі підходять. І моєму конику стійло сподобалось. 

– Конику? Ти що мотоциклом в такий холод? 

– Ох, тату, не будь буркотуном! На вулиці аномальна зима, менше +10 не буває, хіба це холодно?

– А то! Он навіть волосся посиніло! – батько усміхнувся. 

– Якби вони мало такий колір через холод а не через пів-заробітної плати в  перукарні, я була б найщасливішою в світі! – в тон відповіла Аня. 

– Ти моя маленька бунтарка, – стис руку з теплою усмішкою. – ніколи не хотіла бути, як всі. 

– Ага. Тату, в тебе все є? Нічого не треба? 

– Так, люба. Дмитро, молодець, постарався. Та й головлікар згадав, що наша фірма, коли процвітала, спонсорувала лікарню. Все є. 

– Дмитро то добре, а дружина і… сестри? Вони до тебе хоч приходять? – Аня ледь себе по лобі не стукнула! Якось само вирвалось, не змогла вчасно замовкнути. 

– Приходять. Не переживай, все добре. Дмитро казав, що післязавтра взагалі виписувати мене можна. 

– Так швидко?
– Набридло тут. Та й справи стоять, сама розумієш, без мене там нічого не робиться. 

– Розумію…

– Побудеш ще у нас? 

– Доки ти повністю не одужаєш, точно! Робота в мене онлайн, з цим проблем нема. А Вовки, ти знаєш, вимог не ставлять, я у них вільна птаха. 

– Це добре, коли є підтримка…

– Зараз моя підтримка – це ти. Так що одужуй швидше. 

Вони ще трохи поговорили про дрібниці, але Аня помітила, як тато починає втомлюватися. Коли він заплющив очі, Аня сіла на стілець поруч і залишилася поряд ще кілька хвилин, тримаючи його за руку. 

Згодом вона тихо просковзнула з палати в пустий напівтемний коридор. Страшенно не хотілося їхати додому, але ж не на вулиці спати? 

Хоч додому їхати не хотілось, вибору не було. Аня гнала по нічній дорозі, притискаючись до керма мотоцикла, аби хоч трохи зберегти тепло. Холодний вітер пробирався крізь куртку, змушуючи її ще сильніше стискати зуби. Фари байка розсікали темряву рідного колись міста, яке вже заснуло в передчутті комендантського часу.

Вона повернула за черговий поворот, коли помітила миготіння синіх і червоних вогників позаду. Поліцейський патруль.

Киця зітхнула й зменшила швидкість, зупиняючись біля узбіччя.

Поліцейський у формі повільно підійшов до неї, освітлюючи ліхтариком її шолом.

– Доброго вечора, документи, будь ласка, – попросив він, розглядаючи її у блиманні проблискового маячка. – Не холодно кататись? – спитав, терпляче чекаючи, доки вона дістане змерзлими пальцями документи. 

– Холодно, – кивнула Аня, і, нарешті діставши права й техпаспорт, подаючи їх чоловіку.

– Ви знаєте, що перевищили швидкість? – запитав він, поверхово переглядаючи документи.

– Серйозно?Я слідкувала за спідометром, наче все в рамках дозволеного – злегка усміхнулася, знімаючи шолом і тріпнувши своїм синім волоссям.

Поліцейський уважно подивився на неї. Потім мовчки повернув їй документи й дістав із кишені маленьку візитку.