5. А та Б

Навіть надворі було чутно, як ревів і божеволів зал. Оте істеричне “Хи-ме-р-Ра!” не зміг перебити звук двигуна мотоцикла. Тільки від’їхавши на пристойну відстань, Киця видихнула і, зупинившись на обочині, щоб розтерти замерзлі в рукавичках руки. На вулиці не літо, а тепла амуніція лишилась там, де останні роки був її дім – в номері готельного комплексу “У Старого Вовка”, де вона і працювала, і жила. Сюди збиралась спонтанно і нервово, не дивно, що скільки важливого забула взяти…

А в цьому місті було надто надто холодно, вулиці пахло димно і вороже… А ще – досі запах сандала нагадував про Химеру. Тільки тепер зрозуміла, що пахла його парфумом тепер сама, там, де він торкався… 

– Знайшла, кого згадувати! – мов сердита кішка, фиркнула сама до себе, в дзеркалі мотоцикла поправляючи волосся, яке розтріпав вітер. 

Не допомогло, бо спогади сиділи в голові надійно, міцно і надовго. Ну, зрозуміти можна. Спочатку ефектна поява і порятунок, далі шалена аура обожнювання його публікою клубу, видовищний бій і присвята… 

Однак ідеально обірвала спогади і паростки захоплення картинка, як розмальована дівиця облизує його після бою. Це допомогло поставити крапку і запевнити себе, що погрались і досить. Дякую за насичений вечір, як то кажуть, і щастя та здоровЛя вам. 

Завела байк, потім інстинктивно поплескала по баку, наче вибачаючись за надто різкі, рвані рухи і повернула в сторону лікарні. Нехай побачитись з татом навряд чи вийде, але хоча б ближче до нього якийсь час побуде… 

З татом, попри те, що втекла з дому не попрощавшись, Аня спілкувалась постійно. Зідзвони, по можливості – відеозв’язок. Коли він проїздом бував у її краях, заїжджав завжди і то були найприємніші дні, які намагались, відклавши все, провести вдвох. 

Напружувало і бісило в цьому Аню одне. По поведінці батька іноді здавалось, що вона – не його законна і єдина рідна донька, а наче результат кохання десь на стороні, яке батько активно приховує. Розуміла звісно, що вона ж не з ним, і жити йому з мачухою, та терпіти її ревнощі і випади. Але… не розуміла навіщо?
Для чого терпіти токсичну мачуху і її нахабних доньок, яких він цікавить тільки в якості гаманця? Невже не легше було б самому? 

Але… Може й не легше, хто зна…

Тому Киця й не намагалась переконати батька. А воно он в що вилилось…

З гіркотою дивилась на вікна лікарні, які світились вже через одне. Не помітила, як і приїхала, хіба змерзла по дорозі страшенно.

Десь тут її тато… Він приїздив до неї, коли захворіла на ангіну і лежала тут одна-єдина без мами в палаті з дітьми та мамами… Від спогадів стало ще гіркіше, тому й не помітила, як хтось підійшов до неї і здивовано зупинився. 

– Аня? Невже це ти? 

– Я? – не сказала, а радше спитала, повернувшись різко. 

Перед нею стояв колишній однокласник, Дмитро. Тільки як він змінився! В школі був таким собі пухкеньким пиріжечком, а зараз, в блакитному лікарняному халаті з бейджем, високий, підтягнутий, без жодних натяків на зайву вагу. Поверх дорогих окулярів дивиться на неї наче й так, як раніше, а наче -- рентгеном прошиває, а не поглядом. 

– Дмитро? – перепитала про всяк випадок, не до кінця вірячи своїм очам. 

Свого часу Дмитро багато допомагав їй з уроками, особливо по точних предметах, яких вона ненавиділа. Потім, коли втекла з містечка, чула від тата, що Дмитро поїхав до столиці, вчитись на лікаря. І от, вивчився та змінився до невпізнання. В руках тримав якісь папки, дивився на Аню з захопленням. 

– Впізнала? – усміхнувся зовсім так, як раніше. – Що ж, я трохи постарів, як бачиш.

– Та годі тобі! Зовсім ні! – усміхнулась Аня, дозволяючи йому трішки незграбно обійняти себе. 

– А ти стала ще гарнішою! І синій колір волосся… Так… незвично. 

– То був експеримент, який потім “зайшов” – Киця винувато розвела руками. 

– В тебе здається, зараз і обличчя буде в тон волоссю. Ти ж змерзла! 

– Є трохи, – зізналась. 

– Пішли, зігрію тебе чаєм. 

– А… можна? 

– Звісно! В такий час в лікарні нікого немає. 

– А тато… Можна буде до нього зазирнути? Розумію, що час для відвідувань не дуже… 

– Так, давай спочатку підемо відігрієшся, а я гляну. Якщо твій тато не спить, зазирнеш. Але тільки коли повернеш обличчю й рукам природний колір! 

Аня слухняно попрямувала до кабінету лікаря пустими глухими коридорами, намагаючись приховати тривогу. Його кабінет був простим, без надмірностей, але теплим, що зараз дуже актуально. Пахло тут не традиційним лікарняним хлором, а чомусь м'ятою. Дмитро, запросив її сісти в крісло навпроти столу. Його манера спілкування була спокійною, майже заспокійливою. Як і раніше, в нього завжди все було просто, легко і сплановано. 

– Зараз зроблю чаю, – сказав, відкривши невелику шафку, звідки дістав коробку і велику синю чашку.

Аня лише кивнула, відігріваючи руки одна об одну. 

Згодом Дмитро поставив перед нею чашку гарячого чаю.

– Грійся, – сказав, сідаючи навпроти. – А то налякаєш тата синіми губами. – усміхнувся.