4. Бій 

Чим активніше оживав, збуджувався і перетворювався на одну шалену массу в передчутті екстазу зал, тим цікавіше було Киці зрозуміти, що саме так заводить цю дуже різношерстну по віку, статусу та рівню достатку публіку. Судячи по оточуючих навколо – від розфарбованих яскравим мейком дівчат, до сек’юріті з кам'яними обличчями – всі чекали чогось надзвичайного. 

Аня вагалась. Голос розуму нашіптував їй, що нахабного Химеру варто провчити та показати, як може виглядати відповідь на його нахабство. Але бісеня, яке сиділо в голові, змушувало дочекатись бодай частини бою та побачити, чи такий же хоробрий Химера і на рингу, чи – лише на словах та з дівчатами. 

Щодо останніх, то вони, схоже, від нього просто божеволіли. Від нескінченного вереску “Химера!” “Хи-ме-РРА!” – дзвеніло у вухах так, що звук гонга навіть не відразу цей дзвін зупинив. 

А потім на ринг вийшов боєць. Не Химера, інший, і зал зустрів його не менш гучно. 

Це був високий, кремезний чоловік невизначеного віку. Через шрами та жовтувату, наче з папірусу шкіру обличчя, зрозуміти скільки йому років було складно. Але це не важливо, бо він вражав не роками. Сталевими здавались його м'язи під напнутою шкірою, канати вен на руках вились, мов отруйні змії, що от-от прорвуть тонку шкіру і приголомшать публіку своєю появою. Вигляд він мав досить впевненений і навіть моторошний, нагадував не людину, а натренованого пітбуля. Не того що виріс на дивані і зацілує до смерті, а іншого, що одним тільки поглядом кладе суперника на лопатки. 

Аня застигла, заворожена його показною могутністю і силою. Їй в глибині душі навіть шкода стало Химеру. Невже з цією брилою м'язів йому доведеться битися? 

– Горак! Другий могутній кулак нашого міста. – почула Аня за спиною. На кріслі колісному до її столика приїхав молодий білявий хлопець. В оній руці він тримав яскраво-оранжеву склянку з коктейлем. Його поставив перед Кицею. 

– Пригощайся. Безалкогольний. 

– Дякую! – усміхнулась. Коктейль дійсно був дуже в тему, бо пити хотілось, а на столику – лише шампанське. 

– Другий кулак, кажеш? – Аня відпила трішки фруктового терпкого напою. – А перший хто?

– Звісно Химера! Ти шо, не звідси? – засміявся хлопець і щось в його зовнішності Ані невловимо нагадало Химеру. 

– Думаєш, Химера зможе перемогти цього монстра? 

– Вже тричі це робив! І не лише його. 

– О… 

– Я – Назар. Молодший брат Химери.

– Аня. Приємно! – потисла простягнуту руку хлопця. Це ж треба, брати можуть бути такими різними? Самовпевнений Химера і турботливий та делікатний Назар… Вона опустила погляд, обдумуючи почуте. Вони зовсім не схожі.

– Він не дуже багато про себе розповідає, навіть імені не назвав. – Аня, намагаючись збагнути, чи можна продовжувати розмову і в якому руслі це робити. 

– Це він вміє, – Назар коротко розсміявся, – Знаєш, коли я залишився один, після аварії, всі забили на мене. Списали з рахунків, як кажуть. Друзі, навіть родина. Крім нього. Він буквально зубами витягнув мене з тієї прірви. Витягнув і змусив боротися, хоч сам ледь виживав.

Аня спантеличено подивилася на Назара. Таке вона почути не очікувала. 

– У нас багато чого спільного, навіть якщо це не завжди помітно, – Назар усміхнувся знову, і його очі потепліли. – А ім'я… Він сам тобі скаже, коли прийде час. Своє ім'я Химера ненавидить. Звик чути прізвисько. І ще… Він іноді здається повним придурком. Чи не іноді. Але не все так просто. Він так захищається. Бо одне діло м'язи та кулаки, а інше – те шо в серці, без захисту і можливості відбити удар… 

Те, як клуб вибухнув ревом, говорило про появу другого бійця і зробило продовження розмови неможливим. Аня здригнулася і подивилася у бік рингу. Там стояв Химера, і зал просто божеволів, вітаючи його. 

М’язи перекочувалися під його шкірою, коли він підняв руки, приймаючи овації. Публіка скандувала його ім’я, немов древні жерці в екстазі молились тільки їм відомому кровожерливому божеству. 

– Ось і він, – Назар уважно стежив за рингом. 

Аня застигла, спостерігаючи, як Химера кидає короткий погляд у її бік. Його обличчя на мить пом’якшало, але лише на мить. Потім він повернувся до суперника, який уже стояв у кутку рингу.

– Це буде цікаво, – промовив Назар.

– Свій бій сьогодні, – Химера підняв руку, вимагаючи уваги, яка й так була прикута до нього, –  присвячую Кішці, яка гуляє сама по собі, і яку я хочу приручити! – видав він. Для його небагатослівності та й загалом моменту і локації, ця промова була досить несподіваною. 

Тепер увага залу здалась Киці хвилею, що в припливі відкотилась від берега і повернулась до неї. Енергетика уваги, цікавості, ненависті в очах молодих дівчат – все це накрило б Аню з головою, аби не підтримка Назара, який мило усміхався їй. 

Та потім почався бій і зал залишив в спокої Кицю та Назара, який винувато розвівши руками, сказав, що мусить відлучитись. 

Аня не була фанаткою боїв без правил, однак і як щось страшне їх не сприймала. Звичайний спорт, хай і жорстокий. А тут ще й бій присвятили їй. Хочеш-не хочеш, дивися. 

І вона дивилась.