3. Не просто клуб

У світлі старомодної неонової вивіски клубу “Ромео” обличчя Химери здавалось ще більш блідим. Це огортало його ореолом містики, а додати ще його надлюдську силу, яку він вкотре продемонстрував – і образ хлопця в очах Киці дійсно починав обростати особливими відтінками загадковості і містики. 

Однак… самовпевненість на межі з нахабством весь цей ореол миттю знесла, як авто на повному ходу – бутафорську фанерну стінку перед собою. 

– І відколи це місто твоє? – виставила підніжку байка та зістрибнула на землю Аня. 

– Хочеш спитати, чи моє воно насправді? – Химера не усміхався, дивився на неї уважно, зі щирою цікавістю. 

– Ні, я хочу спитати, як тебе звати. Химера – мені не подобається. 

– Байкерці не подобається прізвисько? Щось дивне. 

– А може я не байкерка? Просто... обрала мотоцикл, а не авто для поїздки сюди.  

– Може. Але я б поставив все, на те що – так. 

– Он як? Ти азартний?

– Іноді азарт допомагає знайти своє місце. Чи згадати його. 

– Говориш загадками. 

– Не хотів. – хлопець розвів руками так щиро, від апломбу самовпевненості не лишилось і згадки. Цим і підкупив Кицю. – За десять хвилин – мій виступ. Якщо підемо зараз – встигну пригостити тебе чимось. 

– Чому ти вирішив, що я піду з тобою? 

– А чому ні? – від безпосередньості цього питання Киця розгубилась. 

– Може, бо… не хочу?

– А ти справді не хочеш? 

– Справді! – натхненно збрехала. 

– Чому тоді приїхала? 

– Випадково! – глянула з викликом в його сірі очі, а він натомість блискавично швидко опинився зовсім поряд, довгими прохолодними пальцями невагомо торкнувся її підборіддя, злегка підіймаючи його та впиваючись очима в її очі. 

– В цьому світі абсолютно нічого не стається випадково, Кицю. – карбуючи кожне слово, проговорив так, наче щось пояснюючи малій дитині. 

– Який же ти нахаба! – фиркнула Киця, відсторонившись. Дотик пальців наче відчувала досі, і через злість не могла визнати, що він їй сподобався. 

Кілька слів, кілька судомних вдихів і раптом пальці повернулись на її підборіддя. Не встигла вона оговтатись, як Химера владно накрив її губи своїми. Це було не схоже на поцілунок, скоріше – на печать, позначку, сигнал всім іншим і Всесвіту. Він не зробив спроб поглибити поцілунок, відсторонився швидко, і тільки полум'я, що загорілося в  сірих очах говорило, наскільки важко йому було це зробити. 

– Та як ти… – Киця не мала слів, натомість змахнула рукою, вже відчуваючи, як долоня приземляється на його щоку з легкою щетиною. Але… вона приземлилась так, тільки після того, як стиснута рукою Химери за зап’ястя, розтратила всю свою інерцію і заплановану силу удару. 

Лише після цього, безпечну вже для нього руку, Химера притис сам до своєї щоки. І усміхнувся, не відриваючи погляду від очей Ані. 

– Тепер ти знаєш, що таке “нахабно”. – усміхнувся кутиками губ. – Ходімо. Тут холодно. – не чекаючи згоди, обхопив її за пояс і повів за собою. 

– Ти… взагалі знаєш, що таке “Ні”? – спробувала вийти з його “магнітного поля” Аня. 

– Ні. – тільки сильніше притис до себе... – Але ти мені розкажеш, правда? Пізніше...

Клуб виявився зовсім не таким, яким Аня очікувала його побачити. Щойно вони переступили через важкий металевий поріг, як її одразу оглушили звуки гучного басу, крики та свист. 

Замість звичного танцполу в центрі залитої прожекторами зали розташовувався підсвічений неоновими вогнями ринг, огороджений сталевою сіткою. На ньому зараз нікого не було, але сліди крові, які ще не встигли стерти (чи навмисно не стирали?), натякали на події, що відбувалися тут нещодавно.

“То от що Химера мав на увазі, від “моїм виступом”, – подумала Аня, тепер усвідомивши, де він витрачає свою силу та енергію. 

Щойно вони увійшли, всі погляди одразу повернулися до них. Охоронці, що стояли біля входу, моментально розступилися перед Химерою. Їхні нахмурені обличчя змінилися на стриману повагу, а одному з них навіть здалося, що краще зробити невеликий, але показний крок назад. Аня відчула, як кілька пар очей буквально просвердлюють її, і навіть інстинктивно поправила своє волосся.

А ще вона досі не дала собі відповідь, чому пішла з ним. 

Тому що не хотіла ні додому, ні лишатись наодинці зі своїми думками?

Можливо. 

Однак нахабство Химери і його виклик в кожному слові, в кожному русі – це дратувало і давало карт-бланш на втечу і якомога швидше. 

Але Киця не тікала.

Поки вона ловила погляди, спрямовані на неї і Химеру, зчитуючи в них так багато, що все розкласти по поличках відразу було просто несила. 

По периметру зали розташовувалися столи й дивани, з яких можна було спостерігати за дійством на рингу. Деякі відвідувачі були одягнені в дорогі костюми, інші – в шкірянки або спортивний одяг. Виправдовуючи образ "підпільного", клуб об’єднував у собі еліту і бунтарство. Стіни прикрашали графіті, а світло – червоне, синє й пурпурне – створювало ефект напруги, небезпеки і виклику. Не вписувалась в цей образ лише надто романтична назва.