2. Дім, милий дім 

Знайомі з дитинства вулички та провулки рідного міста здавались абсолютно чужими. Аня, скинувши швидкість, намагалась побачити хоч щось рідне в них, але… 

Справа була не в тому, що все змінилось. 

Це “все” стало інакшим і нерідним ще з десять років тому, коли мама Ані та її брата померла, а батько чомусь вирішивши, що так краще буде дітям, одружився знову. 

У мачухи був громовий голос, недобрий погляд і дві власні доньки. Вже цього було достатньо, щоб зупинитись вчасно, але тато Ані не зупинився. В результаті брат, якому пощастило бути вже повнолітнім, вирвався з родинного гнізда майже відразу, а от Аня мусила чекати ще два роки. 

Ці два роки були пеклом. 

Тато був зайнятий бізнесом і справами, а мачуха, розуміючи, що ніколи не займе головне місце в серці чоловіка, який їй, в принципі небайдужим був, відривалась на падчерці. Доньки, ровесниці Ані, в цьому їй добре допомагали. Всі домашні справи, як і всі провини – були на дівчинці, яка вирвавшись з будинку, що був її домом, тут більше не з’являлась, аж до сьогодні. 

Але… після звістки про хворобу батька і його тяжкий стан, Аня не могла не приїхати. Тому зараз паркувала мот в гаражі, щиро дивуючись, що старий її ключ підійшов і замки досі не змінили. 

Знявши шолом і важку мото-куртку, прискіпливо глянула на себе в дзеркало, що висіло напроти на стіні. Тато любив свій гараж і свої авто, проводив тут багато часу, тож зробив і душову, і невеликий куточок для відпочинку, і дзеркало з туалетним столиком для дрібниць з машинами не пов'язаних. 

Побачена картинка їй сподобалась. Здається, в цій впевненій дівчині з серйозним поглядом, брутальним стилем одягу та довгим волоссям синього кольору навряд чи хтось впізнає худующе забите і непримітне дівча, яким вона свій дім мусила залишити. 

Не встигла вдосталь насолодитись побаченим, як перед очима з'явилися ті троє малоліток і їх бридке “синьоволоска”. Як і десятиліття тому. так і зараз, невелике містечко не любило тих, хто не вписувався в його звичний сірий формат. 

Але… Вона тут точно не одна. Хлопець на прізвисько “Химера”, схоже теж вибивається з загального вайбу цього тихого болота. 

Неприємні думки про юних бандитів тепер заполонило симпатичне обличчя її рятівника. Який, схоже, не такий вже й благородний принц. Чого тільки варто: “Ніхто не має права протягати лапи до того, що я бажаю собі”. – Чи не забагато ти собі дозволяєш хлопчику? – спитала своє відображення в дзеркалі і попрямувала в дім. 

Вона поводилась, як вдома, навмисно використовувала свої ключі, де можна, принципово, щоб показати мачусі та сестрам, що вона – не бідна родичка, а повноправна власниця цього дому, попри те, що так довго не була тут. 

Тому й зайшла не з центрального входу, а зі свого чорного, який тато перепланував так, щоб вів до її кімнати. Він вже тоді бачив, як в цьому великому і з такою любов'ю обставленому й спланованому матір'ю Ані домі, дівчинці тепер незатишно. Однак… майже нічого не зробив, аби це змінити…

Запахи, скрип підлоги під ногами – все це накрило болючими спогадами і змусило зупинитись. До своєї кімнати вона не пішла, повернула до кухні-вітальні, і застигла, від голосів і того, що почула. 

– Ну, приїде вона, мабуть, щоб урвати свій шматок, – Оксана, старша з сестер, говорила з притиском, і, як завжди, зі звичним придиханням до кожного слова. 

– А хтось сумнівається? Невідомо, чим вона взагалі заробляє, – відгукнулася Марина, молодша.

– Що там заробляти? Якби не наш старий пеньок, мала б вона дулю з маком, а не мотоцикла і роботу! Це він нас тільки обіцянками годував, а все доцюнечці! – з такою огидою в голосі виговорила мачуха Ольга, її голос прозвучав холодно й отруйно наскільки, що навіть стіна, схоже не захищала від токсичності.

Аня стояла за дверима, затамувавши подих. Слова ранили глибше, ніж вона очікувала. Вона знала, що не може чекати від них теплих обіймів, але почути, як про неї, і, особливо, про батька, говорять, було боляче. Злість і розчарування боролися всередині. Але замість того, щоб увірватися всередину і висловити все, що думала, Аня лишилася стояти, намагаючись заспокоїтися.

– Думаєте, довго вона тут пробуде? – запитала Марина.

– Та ні. Навряд чи затримається надовго. – відповіла мачуха. – Головне відразу показати, що поки спадок ділити зарано. Батько в лікарні ще тільки, хай не спішить! – всі три голосно зареготали. 

Аня міцно стиснула кулаки. Вона не знала, як довго ще зможе мовчати, але одне було ясно: це повернення не буде простим.

А потім, згадавши, що вона – вдома, а вони тут – може взагалі тимчасові гості, штовхнула двері всередину. 

Німа сцена трішки втішила її. 

– Ви… хто? – прихрипіла Ольга, звично хапаючись за область серця, прикриту здобними формами в фартушку. 

– Анька?? – вирячила й так покаті великі очиська Марина. 

– І вам доброго вечора. – Аня зробила кілька кроків назустріч мачусі та сестрам. – дякую за теплий прийом! Щоб ви тут, бідолашні, не гадали, що і як, розставлю точки на і. 

– Та ми… – почала було мачуха, але під гострим поглядом падчерки змовкла. 

– Приїхала до тата. Житиму поки тут. Скільки – не знаю. – відчеканила кожне слово і повернулась на підборах моточобіт, так, що по мармуру не дуже чистої плитки ледь іскри не пішли.