1. Ті троє і Химера

Коли ті троє відійшли від каси заправки і попрямували до неї, Аня не здивувалась. Її байк привертав увагу, люди часто просили пофоткатись чи просто, питали щось. Найчастіше, чи вона сама на ньому їздить. Серед варіантів відповідей, її улюбленою було “Ні, в мене є водій, але на ньому шапка-невидимка”. 

Однак троє хлопців у об'ємних куртках і футболках зі свастиками на них явно йшли не фотографуватись. 

– Е-ее, синьоволоска, ти шо з цих, да? З рожевих? – сплюнувши на асфальт, виокремився з з компашки, певно, найхоробріший – худющий і високий, з гидливо викривленими губами і орлиним носом. 

"Малолітки років по 16-17, а може й менше. З тих, що весь світ під ногами, а вони – вінець творіння, бо самі так вирішили. Бачила таких". – пролетіло в голові Ані. Вона вже одягла шолом, але застебнути не встигла. Та й підпустила їх надто близько, просто поїхати вже не вийде. Вона зітхнула. 

– І вам доброго вечора. – повела плечима під мотокурткою. 

Вони її не лякали. Після пережитого рік тому, щось страшніше годі було й придумати. Однак – псували й так паскудний настрій, дратували – це було. 

– Зуби нам не забалакуй! Рожева, да? – не заспокоювався худющий. 

– Припустимо! І що? – почала злитись. І не дивно. Отак її зустрічає рідне місто, де вона не була вже років десять і ще б скільки не показувалась, якби не тривожний дзвіночок від мачухи про те, що тато в лікарні. 

Нічого в цій глухій провінції не змінилось. Чим менше перспектив, тим краще тут почуваються покидьки – таке теж бачити доводилось. 

– Аа, то рожева! – вишкірив рідкі гострі зуби другий з шайки. – То йди до нас, ми тебе вилічимо! – простягнув руки до неї. 

– Не підходьте, – пепередила не голосно, але досить впевнено. 

– Нєє, – заржали всі троє, – На расстоянії воно не лічиться! – рушили, оточуючи її півколом на пустій вечірній заправці. 

Життя і друзі байкери навчили Аню однієї простої істини: якщо бійки не уникнути – бий першою і так, щоб опонент пожалкував, що виступив. 

Але… їх троє, вона одна. Ну ще заправник, який побачивши, що пахне смаженим, запопадливо закрився в своїх комірці. 

Що ж…

Аня застебнула шолом під шиєю і замружившись змахнула своєю сумкою. Це була не дамська лакована сумочка – а надійна, як швейцарський годинник, зшита з суцільного шматка шкіри з важкими сталевими заклепками і шипами істинно метальна зброя. Глухий удар прилетів орлиноносому в щелепу. З несподіванки той зігнувся навпіл, закриваючи скривавлений ніс долонями. 

“А х ти ж с…!” – рявкнув той, що обіцяв “вилічити”, та тільки на цьому його “промова” й закінчилась. 

Якась невидима Ані сила схопила його і швиргонула просто їй під ноги. Він приземлився обличчям в сантиметрі від її чобіт. Тепер, за спиною третього, поки найбільш тихого їх дружка, Аня змогла побачити цю “силу”.

Високий блондин в шкірянці та джинсах здалеку не здавався спроможним на те, щоб швиргонути тушку орлиноносого, мов він був не людиною, а пінопластовим манекеном. Однак, це зробив саме він. І впевненість в його позі, блискавичний удар, яким знешкодив ще одного з нахабної зграйки, тільки підтвердили думку Ані. 

“Орлиний ніс” вже отямився, підвівся, та повернувшись до блондина ошелешено закляк. Весь його запал вивітрився разом з чи то словом, чи то шипінням спущеної повітряної кульки: “Хімєра?” 

І те “Химера” прозвучало з таким благоговінням, наче він не звичайного хлопця побачив, а як мінімум божество якесь. 

– Самі звалите, чи допомогти? – вперше заговорив блондин. В його низькому хриплуватому голосі не звучало погрози, тільки питання, однак навіть в сутінках помітно було, як зблідли всі троє. 

Нахабна компашка випарувалась миттю, як і не було. А Аня лишилась один на один з загадковим блондином. 

– Киця? – спитав, торкнувшись довгими пальцями зі збитими кісточками до її нашивки на жилеті. – Чужачка? – перепитав, усміхнувшись кутиком губ. 

Зблизька він здавався трохи старшим, ніж Аня подумала спочатку. Можливо, її ровесник. Глибокі темні очі, легка щетина, що трохи додавала віку на щоках. Риси обличчя правильні, тільки підборіддя оригінально поєднує милу ямочку та брутальні кути. А ще шрами. Їх було кілька, і найбільш виразний розтинав надвоє ліву брову, наче вона навмисно була виголена. 

Цікавий… – Аня спіймала себе на тому, що надто довго розглядає незнайомця. 

– Ні, народилась тут, – врешті спромоглась відповісти. Тепер, коли він стояв надто близько, вона чудово зрозуміла тих малоліток. Щось було в ньому таке невблаганне, як в першій грозі навесні, що насувається, закриває небо і не чекає нічого, щоб приголомшити своєю силою, коли вважатиме за потрібне це зробити. 

Чуттєві губи виглядали надто оманливо. У світле неслухняне волосся, недбало запустив вільну руку, поправляючи його. І Аня раптом подумала, що і сама б хотіла так зробити та відчути, яке воно на дотик…

– Дякую! – закрила незручну паузу і вдихнула легкий аромат його парфуму. Щось екзотичне, цитрусове, з нотками диму і сандала… 

– Не дякуй. Це – моє місто і ніхто не має права протягати лапи до того, що я бажаю собі. – підняв візор* (прим. автора: захисне скло або пластик на шоломі) її шолома.