12

АНДРІЙ

—Ну що? Тебе нарешті можна привітати? Гарненька хоч? — натякає на Адріану. Її ж ще ніхто в очі не бачив.

Вона як непотрібний трофей — ніби є, але тримаю подалі від чужих очей, щоб ніхто не позаздрив і не вкрав.

—Вранці має прилетіти разом із подругою. Для тебе. — усміхаюся натягнуто й важко, наче акробат перед невдалим стрибком. Роздивляюся його ідеально підстрижену бороду та коротку чуприну. — Хороша робота стиліста.

Сподіваюся, це звучить як комплімент, а не як заздрість.

Нік лише самовдоволено скалиться, проходить глибше в кабінет і одразу зупиняється біля вікна, де за шторами вже щось гарчить.

—Хм... гарний бампер.

Його погляд — за вікном. На Кузі. Яка саме нахилилася над клумбою так, ніби спеціально випробовує чужу психіку на міцність.

—І не мрій. Вона кусається. — І хрін його знає, навіщо я це сказав.

Нік повільно повертає голову в мій бік. Усміхається ширше.

Все. Попався.

—О-о-о... навіть так?

—Закрийся. — відмахуюсь.

Він тільки сміється, пропонує ще по каві, і натяк я ловлю одразу.

—П’ятниця. Для тебе цей день буде... скажімо так, скажено цікавим. Ми з пацанами вже у змові.

Зітхаю, вдаючи приреченого. Або припеченого. Але вперше за кілька років не бізнесмена.

Хоча, якщо чесно, так навіть цікавіше.

Головне, щоб Адріана нічого не дізналася. А ми їй і не скажемо. Цей пройдисвіт уміє ховати не лише таємниці, а й цілі катастрофи, тож мій холостяцький настрій стрімко здіймається десь до піка по шкалі Ріхтера.

У кабінеті ми довго не затримуємося. Перше, що робимо, це...

Здається, чи таки заглохла?

Чекаю рівно хвилину, мов на роздоріжжі.

Газонокосарки не чути. Мабуть, Кузя докосила. І це ще навіть дев’ятої немає.

Звільнення скасовується. Хай живе. Поки що.

—О десятій прибуде банда. — повідомляє Нік, поки спускаємося до Маргарити.

Кава, ппончики та її неймовірно хрусткі ванільні круасани з ароматом Парижа на весь дім повертають жагу до життя, а нові анекдоти затятого бабія — настрій.

Маргарита пирхає сміхом десь біля кавомашини, а я лише хмикаю в чашку.

Нік задоволений собою так, ніби щойно стендап у Палаці спорту зібрав, відкидається на спинку барного стільця і дивиться мені за спину.

А за мить ми всі виразно чуємо гупання, а потім голос Попелюшки десь за вікном, що позаду мене:

—Жек! Не жерти шланг! Це не ковбаса!

Заплющую очі.

От скажіть мені: чому в будинку на кілька тисяч квадратів з усіх вікон лунає саме її голос?

Злюся? Ні. Майже сміюся... нервово. Як людина, яка вже зрозуміла: в її життя офіційно вдерлося нещастя у образі домового.

—Ти зараз виглядаєш так, ніби в тебе нервовий тик починається. — Нік вдоволено надпиває каву.

—Він у мене вже тиждень як прописався. — киваю у двір, де голос Попелюшки звучить особливо недоречно серед ранкової тиші:

—Жек, віддай! Я серйозно кажу! Та не тягни футболку, придурку ти волохатий!

Нік уже відвертається, щоб не зареготати мені просто в обличчя, а я стримуюся, аби не сказати зайвого.

І все одно дивлюся. Бо цей кудлатий сатана намагається здерти з неї футболку. Зовсім по чоловічому.

—Ні, ну вона мені подобається. Особливо її форми. — брат спирається ліктем на кухонний острів і коситься у вікно так, ніби меню в ресторані читає. — Весела, імпульсивна. І досить хоробра, як для садівниці. Твої цербери її люблять.

Це був натяк і мені він не подобається.

Повертаю погляд у чашку.

—Ти приїхав мене підтримати чи добити?

—Не зважай. Просто цікаво спостерігати красу твого саду.

Запускаю в нього зіжмаканою серветкою й підводжуся.

Досить сидіти в цих стінах. Пора привести себе до ладу й підготуватися до гучного гольфу...

Братва прибула, як по дзвіночку — вчасно.
І до обіду ми майже не чули того, що я слухав щодня на власному балконі милуючись пейзажами.

Перший по-справжньому безтурботний день за довгий час.

Птахи цвірінькають над головою, вітер шумить у кронах беріз, а потилицю лоскоче піт — але не від роботи.

Відкидаюся на покошеному газоні і вдивляюся у височінь неба. Залишилося лише два тижня літа... і лише цей день вільний від справжіх подружніх стосунків.

Жек кілька разів пробігав повз, а Оля... Оля кілька разів намагалася завести газонокосарку, яку Нік вдало «поремонтував», поки вона з Нестором носила мішки з травою.

Останньому варто б вліпити штраф за неналежну допомогу дівчині — поки він кректав із одним мішком, вона тягнула два.

І це мене дратує.

А вже за кілька хвилин із-за трояндових кущів долітає:

—Та ти знущаєшся, залізяка бездарна!

І я їй майже співчуваю.

—Хто? Я? — Нік удає святу невинність одними губами. — Я взагалі тут гість.

Уявляю, що буде, якщо вона його почує.

Хоча... знаю її ще замало.

Але достатньо, щоб не ризикувати.

Думки ліниво пливуть під вигуки «Попав!» і «Ціль є!». Заплющую очі й намагаюся уявити пишні форми бусі, але...

Перед очима, якогось біса, з’являється Кузя.

У коротких нічних шортах. Топі, що ледь прикриває живіт, і вологим, розсипаним по спині волоссям. Біля холодильника. І моя миттєва реакція на неї.

Чорт.

Це вже щось новеньке.

А ближче до вечора голова починає пухнути від іншого.

Чому бісеня... тобто бусічка не телефонує? Завтра знайомство з батьками. У неділю — прийом гостей і закордонних партнерів.

Невже задумала сюрприз?

І між тим я ще чомусь злюся, коли Нік занадто уважно дивиться на Кузю-Попелюшку.

Варто було дати їй вихідний і відправити додому. Газони й так уже викошені майже під нуль.

Зітхаю так, ніби день ось-ось закінчиться, а Попелюшка зникне з очей, залишивши після себе гарбуз замість карети.

—Ендрю, я... на хвилинку. — гукає брат і звертає до будинку.

Я цей погляд знаю. Ловелас щось задумав.

Одразу підводжуся слідом. Але ми справді йдемо всередину.

І я цілком планую скористатися моментом...