11

АНДРІЙ

Літній ранок нахабно просочується крізь не до кінця стулені штори. Промені повзуть по стінах, світлому дереву меблів, по підлозі. У кімнаті ще тримається прохолода кондиціонера й слабкий запах кави, яку я так і не допив учора вночі. Ще б спати. А я лежу й слухаю, як під моїми вікнами гарчить пекельна машина.

Ще з сьомої ранку. П’ятий день підряд...

Без вихідних, жалю і совісті.

Ще добре, що не о п’ятій і не цілодобово.

Дивлюся у стелю.

Гррррррр.

Ні. Це не сон. Це — Оля. І її клята газонокосарка, яка, здається, працює не лише на дизелі, а й на моїх нервових клітинах, що лопаються одна за одною...

Повільно й глибоко вдихаю. Повертаю голову до годинника.

07:06

Людина, яка ще місяць тому, мабуть, прокидалася о десятій, тепер із фанатизмом маніяка косить траву раніше за сонце.

Петрович ще був людиною...

Заплющую очі.

Грррррр.

Ні, це вже принципово.

Сідаю на ліжку й проводжу долонею по обличчю.

Може, звільнити її? Вперше вирішив кайфанути й виспатись за кілька років щільно напханого графіка праці, а тут... Навіть комарі не так надокучають, як... Кузя.

Але тоді... хто вчора змусив Нестора вперше за п’ять років помити будку Жека?

Хто розібрав дрова, де навіть археологи побоялися б щось чіпати?

І хто примудрився так поставити на місце Макса, що той тепер сам витирає взуття перед входом?

Грррррррр.

Зціпивши зуби до скреготу, підходжу до вікна й різко відсуваю штору.

Ось вона.

У футболці, яка сповзає з плеча, відкриваючи очам спокусливі "краєвиди". У джинсах, забруднених травою до стану забутого кольору. Сьогодні — з високим хвостом, що пальмою розсипався над її головою, і таким серйозним виразом обличчя, ніби від цього газону залежить економіка країни.

Косарка гарчить. Оля гарчить на косарку у відповідь. Жек ліниво ходить за нею хвостом. Зрадник.

Вона зупиняється, витирає чоло передпліччям і підтискає губи. Перевіряє мішок на косарці й далі штовхає безмізку залізяку поперед себе.

Божевільна.

Нормальна людина о сьомій ранку спить. А ця веде нерівний бій із кульбабами.

І чомусь щоранку я стою тут і дивлюся на це шоу, замість того щоб спати чи хоча б працювати в кабінеті.

Захлохла.

Гр, гр, гррррррррр.

Розмріявся, бляха...

Протинаю поглядом Попелюшку й подумки пришиваю до першого-ліпшого дерева.

В уяві — її стогони пощади. Але не ті. Чорт.

Я таки зійшов з розуму...

Оля різко підіймає голову. Наче відчуває мій погляд.
Я моментально відступаю від вікна й ледь втримуюся на ногах, спіткнувшись.

...Серйозно?

Мільярдер. Власник компанії. Людина, яка пережила рейдерів, перевірки й переговори з китайцями. І ховається за шторою від дівчини з газонокосаркою.

Потираю перенісся.

Це вже діагноз.

Роззираюся, сам не знаю чого. Хоча... знаю: шорти, майка.

За п’ять хвилин спускаюся вниз, у кухню, де аромати, заповнюючи простір, вдираються в мізки, погрожуючи розправою шлунку.

Маргарита мовчки ставить переді мною каву з пончиком.

— Вона знову косить? — співчутливо питає.

— Ні. Вирішила відкрити аеропорт під моїми вікнами.

Кухарка ледь стримує сміх. Відвертається, бере спаплюжену томатами яєшню й ставить тарілку біля моєї чашки.

— Дякую, — видавлюю з себе.

З вулиці знову долітає ревіння косарки.

Кривава Мері відпочиває, блін.

Я знову йду до вікна, де її волога від поту спина щойно мелькнула поміж дерев.

— Скажіть їй починати хоча б о восьмій. — І це говорю я...

Очі Маргарити збільшуються втричі. Вона дивиться на мене поверх своєї чашки й виразно ковтає.

— Ви можете сказати їй це самі.

Можу.

Я навіть уже двічі виходив із таким наміром. І двічі повертався назад, бо Оля в той момент або смішно сварилася з Жеком, або сиділа просто на траві й їла бутерброд із таким виглядом, ніби то ресторанна страва рівня Michelin.

Відпиваю каву.

Грррррррр...

Заплющую очі. Я її вже майже ненавиджу.

Гр, гр, грррррр.

...Ні. Це точно помста. За холодильник.

Яєшні не торкаюся — поперек горла стоїть. Повертаюся на другий поверх, але не в спальню — в кабінет, де вікна виходять на інший бік будинку.

Мені потрібні кекс і спокій.

Плюхаюся в крісло й дістаю з кишені телефон. Вбиваю в пошук контактів «Адріана». Вона не телефонувала мені відколи я від неї полетів, а це вже більше тижня. Моя бусічка хоче очевидного: спочатку щоб ми посварилися, а потім — щоб я доводив їй своє кохання з подарунками в зубах, як справжній вірний пес.

Чорт, варто брати приклад із Жека. Мій алабай і то більш відданий Попелюшці, ніж я своїй майже дружині...

В голові — спокуслива фігура Кузі й... казна-що біля холодильника, упереміш із гарчанням її косарки...

Уява рулить... Буся — не відповідає.

Зітхаю, підводжу погляд і натикаюся на погляд брата. Він стоїть у дверях із чітко вираженим подивом в очах і скривленими в сарказмі губами.

Чорт, з цим гарчанням я зовсім забув про його приліт.

Підводжуся, вдаю радість і щиро починаю захоплюватися цим двометровим покидьком.

Цей день буде насиченим, довгим і не без дівчат.

Залишилося лише впокоїти косарку...