10

ОЛЯ

Загалом повечеряла я знатно. Плотно. Навіть сніданку не захотілося. Одразу пішла газон косити.

Гарно тут... особливо зранку.

Сонце тільки виповзає з-за дерев. Трава ще мокра від роси. Повітря прохолодне, пахне свіжістю, м’ятою... і моїм тяжким життєвим вибором.

Бо нормальні люди у таку пору ще бачать десятий сон. А я — кульбаби.

Ходжу газоном у старій футболці, вихідних джинсах і з косаркою в руках, яка реве так, ніби зараз піде на зліт.

Навіть уявляти не хочу який маю вигляд з боку.

— Олю!

Що? Де вона? Чи... вона — це я?

Підіймаю голову.

Нестор по курсу. З кухлем кави в руках і таким виглядом, ніби це він учора до другої ночі носився будинком та відчиняв для мене всі холодильники.

Виймаю навушники з англійською з вух. Сподіваюся, за це від косарки не відганяють?

— Ти могла б попросити допомоги, — кричить мені чи то з осудом, чи то з образою.

Глушу двигун.

Вдивляюся у його зморшкувате спітніле чоло. Дивно. Ранок тільки настав, кава в кухлі ще навіть не допита, а вигляд у Нестора такий, ніби це він щойно ганяв поруч разом із Жеком.

Маю підозру, що це Андрій Олексійович йому робочий день "підправив". Корективи вніс. Або про премії заговорив.

Киваю в бік густих кущів, де ще зі вчора на мене чекають трояндові гілки.

— Можете прибрати?

Він кривиться. Неохоче розвертається й приречено крокує до в’язі.

А що? Тільки мені спину дерти?

Так ми до десятої почергово косили газон, носили хмиз і мовчки страждали кожен по-своєму. А потім пішли під дерево, де мирно розлігся Жек.

Тріпаю хутряного за загривок. Він — справжній красень.

— Ти що, зібралася весь гектар сама пройти? — Нестор, крекчучи, сідає у позу лотоса й киває на косарку.

Дивлюся наскільки він приречено "несе свій хрест". Як кусає бутерброд і запиває квасом, ніби зараз вдавиться...

— Ні. Хотіла лише морально принизитися перед нею. Але вона не здалася, тож довелося почати роботу.

Він сміється. Потім раптом кашляє й відводить очі.

— Ти цей... вибач нас. Ми... трохи потомилися.

— Угу. А молодь, значить, витримає все, — закінчую за нього.

Нестор червоніє, мов переспілий помідор, і мовчки втуплюється в траву.

— Петрович перегнув із собаками, — винувато каже він.

— Нічого. Вони тут найбільш щирі. Жодного разу не збрехали й навіть ще жодного разу не покусали. Як і їхній господар.

На підтвердження моїх слів Жек прихильно зазирає мені в очі.

А я чомусь думаю про його господаря.

Про те, як приємно від нього пахло. І як гаряче чоловіче тіло притискало мене до холодного гуркотливого холодильника вночі...

Чи може, це мені просто здалося?

У мене був один... однокласник. Потім — старший брат подруги. Але щоб від чужого дотику тілом проходило тремтіння... як із цим мажором...

Подумки видихаю, бо внизу живота тихо оживають метелики, серце пришвидшує свій ритм, а очі вже розгладжують його зморшку на лобі. 

Не вигадуй, Олю. Він — твій роботодавець. До того ж набагато старший за тебе. І вже точно має кого притискати до холодильників без твоєї допомоги.

Але він справедливий. Уважний. І, якщо чесно, його теж можна зрозуміти. Хотів, мабуть, виспатися, а тут я...

Ой лишенько!..

Я ж сьогодні теж... о п’ятій ранку... під його вікнами... ходила в обіймах із косаркою.

То ось чому Нестор так рано матеріалізувався на горизонті.

Чорт.

— Ти взагалі спала? — примружується Нестор, обриваючи мої думки.

— Звісно. Однією половиною мозку.

Другу, здається, всю ніч добивався Олексійович біля холодильника.

Нестор сміється, а я витираю чоло тильною стороною долоні. І тільки тепер помічаю, що волосся вже прилипло до шиї, а футболка — до спини.

Романтика ранкового маєткового життя.

Не вистачає лише пташок Disney навколо. Але наші місцеві голуби, здається, спеціалізуються виключно на моральному осуді.

Зітхаю й підводжуся.

— Олю, — знову кличе Нестор уже спокійніше. — Ти можеш просити допомоги. Завжди, коли потрібно.

Озираюся на рівний зелений шмат газону позаду себе й фиркаю.

— Можу. Але тоді хто потім героїчно стогнатиме, що його експлуатують?

У його погляді знову майнула провина, але я вже заводжу косарку.

У бій із травою!

Нищити всі дурні думки про чоловічі руки, гарячі погляди мільярдерів, і бачити виключно поставлені задачі щодо чистоти й порядку у дворі.

Ну... хоча б намагатися.

Так минув ще тиждень. Майже тихо. Майже спокійно.

У компанії Нестора, його ранкової кави й бутербродів — інколи з ікрою, але здебільшого з жирною червоною рибою або ковбасою.

А в п’ятницю мене знову покликав до себе алабай.

Ой, тобто Андрій.

Олексійович, словом.

Відірвавши мене від єдиної справді важливої справи в цьому домі — звільнення тарілки від смачного Маргаритиного супу.

І коли я стала перед ним "на килимку", усе ж почула те кляте слово:

— Звільнена.

Я?..