9

АНДРІЙ

Дивлюся у обрій, а перед очима вираз обличчя Попелюшки.

На всі мої питання вона лише виразно грала бровами.

Що клоун на арені!..

Все одно мені пощастило: ця мадам не з тих, хто сперечається.

Щоправда після того, як подала голос запитанням про алабаїв... 

Це... нонсенс: вгодити псам, які з руки їли хіба що моєї! Петрович їх годував у різних вольєрах, а Попелюшка вирішила взяти все у свої тендітні рученьки.

Троянд їй точно замало!..

Робота з документами не йде. Я розумію, що дівчині влаштували дідівщину і цьому варто завадити зараз, поки вона не зомліла від голоду.

Але йти до собак, яких бачить перший раз у своєму житті? Варто було все таки заперечити.

Беру до рук телефон. Проте не для дзвінка Кузі. Набираю Адріану.

Мої очі бажають бачити спокусу, а не цифри і я конче налаштований на розмову онлайн.

Одначе... тільки за сьогодні буся пропустила три мої дзвінки і це вже реально починає виводити мене з себе. Що буде протягом тижня мені плювати! Я не настільки голодний, щоб шукати розвагу на ніч, але її вибрики мені починають набридати. Можу тільки уявляти як проходитимуть наші вихідні, коли вона приїде. І плюватиму з високої гори, що в моєму домі будуть і мої і її батьки!

—Бусічко, ти ще не знаєш, яким злим татко може бути, коли невдоволення володіє не лише тілом... — шепочу собі під ніс.

Нічого, я знаю що не люблять жінки і вже завтра вона сама мені зателефонує або напише, аби дізнатися причину відсутності моїх дзвінків їй.

І покаже мені себе усю.

Буся...

В кабінеті сиджу не довго. Йду на вулицю подихати свіжим повітрям, а коли заходжу... в кухню... видовище вражає: Кузя в пошуках поїсти зазирає на всі полиці! Як у мультику.

Не підійти не виходить. Я вдихаю аромат шампуня з її волосся і це... 

Я починаю думати зовсім не про те, про що варто...

ОЛЯ

Повертаюся до кімнати виснажена. Голоду вже майже не відчуваю, головне аромату Жекового стегна не вловити, інакше голодним залишиться він, а не я. Але близько до півночі я таки не витримую...

За двері своєї кімнати визираю шкідливою мишею: сподіваюся він німе кіно не часто дивиться. А якщо і часто, то... це буде відеозвіт, що я вечеряти ходила.

Іду і серце диким птахом об грудну клітку б'є... Але варто мені вловити тонку нитку аромату чогось їстівного, як сміливість витісняє всі незручності, а в голові мізки плавляться від бажання отримати бажане.

На плиті ніяких залишків їжі. Стіл теж накритий не для нічної трапези. На стільниці всього лише серветка і одна єдина тарілка, більше схожа на котячу ніж на людську. І тільки величезний холодильник тихо гуркоче на віддалі, ніби попереджує "не підходь до мене, голодне створіння!"

Та я таки підходжу, ухопивши перед тим повітря в легені, як сміливості у руки. Відчиняю широкі двостулкові дверцята і... залишаюся кимось притиснута до холодного металу.

— Ти серйозно? — низький голос головного Алабая обпікає саме вухо.

Сіпаюся так, ніби мене спіймали на місці злочину.

Хоч, якщо чесно, так воно і є. Бо друга ночі, чужа кухня і я, яка з виразом приреченого єнота намагається відкрити холодильник.

— Я просто хотіла перевірити, чи він справді такий великий всередині, як здається зовні, — видаю перше, що спадає на думку. І одразу собі подумки: Олю, ти в своєму розумі? Чи голодування уже подіяло не в тому напрямку?

— І для цього треба було залізти всередину?

— Я ще не встигла.

Андрій тихо хмикає.

Його долоня впирається в дверцята холодильника над моєю головою, друга лягає на стільницю так, що шлях до відступу офіційно перекритий. І я раптом усвідомлюю: страшним тут є зовсім не голод. Страшним є те, що від нього пахне чимось теплим, чистим і небезпечно приємним.

О, ні, Олю... про це навіть не мрій! Він — мільярдер! А мільярдери, як і мільйонери лише про свої прихоті і думають. Закохатися у подібного, собі дорожче! Та й... дорослий він для тебе.

— І? Щось для себе вже обрали?

Ах, так! Ось що я тут роблю: їсти шукаю, а не мільярдерів спокушаю.

Але холодильник настільки пустий, що шматок чогось схожого на пармезан зовсім не справляє враження, а рослинне молоко у пачці без кришечки я б не ризикнула. Хоча... Оскільки на решті полиць миша повісилась, то це як варіант. Ще є пучок зеленої цибульки у нижньому ящику.

Він зітхає. Мені в плече. Майже як я, коли дратуюся, чи нервую. А мені залишається лише ковтнути слину, бо... шлунок таки влаштував страйк через приблизний запах їжі із цього корита...

—Олю, здається мені, що тут ви довго обиратимете їжу для себе. Краще подивіться щось із холодильника, для персоналу.

Озираюся на нього. Він усе ще надто близько, його рука ніби випадково торкається мого стегна, а погляд виразно ковзає нижче шиї... 

Для персоналу?

—А це... де? — запитую тихо. І відчуваю як обличчя заливає сороміцька спека.

От тепер уже він зітхає точно як я — роздратовано, нервово, ще й пихтить, як Тошкин паровозик...

Алабай відступає рівно на крок. І відчиняє... дверцята кухонної шафи в кінці таких же тумб.

Чорт? Це... холодильник? Для персоналу?? Так тут пів столиці нагодувати можна!

Три каструлі невідомо з чим, з яких так смачно пахне... ананас, яблука... масло, ковбаси... трьох сортів... і весь асортимент молочних продуктів просто перед очима.

Заплющуюсь... аби не втратити свідомість кінцево.

Він — лише закочує під лоба очі і знову йде до свого пустого корита. Відчиняє, бере відкриту пляшку підозрілої рослинно-молочної сировини і виходе у двір. Поки я жадібними очима вивчаю набиті полиці вузького двометрового висотою холодильного ящика.

От і все... Олю.

Нікому віри нема в цьому домі. Лише алабаям.