8

ОЛЯ
Іти до Андрія Олексійовича зараз — це приблизно як добровільно сунути голову в пащу до Жека.

Тільки Жек, принаймні, спершу попереджає гарчанням. А цей може мовчки подивитися так, що сама починаєш подумки писати заповіт.

Розгладжую на собі футболку, наче від цього залежить моя подальша доля, і повільно обертаюся до Нестора.

— А... навіщо не сказав?

— Звідки ж мені знати? — знизує плечима. — Сказав покликати.

Ну, звісно. Коротко. Без пояснень і права на втечу.

Усередині все стискається в тугий вузол. І поки я йду через увесь будинок до його кабінету, думаю лише про одне: на шибеницю теж, мабуть, ішли саме з таким настроєм.

Повільно піднімаюся сходами. Не риплять.
Стискаю поручень так, ніби він — єдина річ у цьому домі, яка справді на моєму боці.

І раптом думка: Може, повернути назад і вдати, що я забула, що він кликав? І це зовсім не склероз, просто... запрацювалася. Вчора ж зі стегном прокотило..?

У коридорі тихо. Та моє серце гупає настільки голосно, що, здається, його почули всі мешканці цього маєтку, а Маргарита десь унизу радісно плескає в долоні від нетерпіння побачити мене по той бік воріт...

Зупиняюся перед кабінетом.

Роблю вдих.

Потім ще один.

І ще...

І лише потім несміливо... Не стукаю. Бо двері відчиняються самі. І, на відміну від мене вчора, він робить це значно обережніше: я не прибита, як Марія.

— Заходьте. — Його голос звучить... спокійно, мабуть. Якщо не брати до уваги характерного роздратуванню стогону. А от у мене коліна чомусь одразу перестають бути моїми — майже «Паркінсон», хай йому грець.

Заходжу.

І поки він відходить до вікна, складає руки на грудях і дивиться на мене підозріло й довго, — майже роздягаючи очима — я контролюю дихання як умію...

Ні, я ще зрозумію викликати і вичитати, а викликати, щоб дивитися, як на пам'ятну споруду посеред площі... така собі розвага.

Але я стою.

Майже з гордо піднятою головою. І поглядом скрізь і ніде водночас. Але з думкою: якщо вчора за стегно не виставив, то сьогодні причина моєї появи тут точно іншого характеру...

АНДРІЙ

Я прокинувся ще о п’ятій ранку! І не тому, що мені будильник завадив, а тому, що дехто гучно гукнув Жека. І той дав голос гучніше мого будильника біля подушки.

—Якого хріна!?

Настрій міг би бути кращим та його вже не підняти, на відміну від газонокосарки на газоні за басейном, яка розірвала млісну тишу.

Підриваюся на ноги й до балкону... Не Нестор — Кузя, матір її!..

Якого біса ця біснувата Попелюшка творить, поняття не маю! Зате підозрюю інше... і я їй влаштую день змагань на чудовий настрій!

Іду в кабінет. Сніданок прошу Маргариту принести до мене. Близько одинадцятої двигун заглох. Сподіваюся, пальне закінчилося. Та в мізках питання за питанням: вона знущається? І якого дідька Петрович не скосив газони вчора? Я тепер о п’ятій прокидатимусь?

Вперше викликаю до себе Нестора і ставлю питання яке мав би поставити їй ще у перший день знайомства з Кузьою. Краще б вона порпалась в каміні, мій вихідний минув би значно тихіше.

По обіді визираю у вікно де спина Попелюшки чітко вигнута у літеру "С" над трояндовим кущем. 

Що вона там бачить, мене не цікавить, а те що цікавить... спонукає лише дивитися на рухливі стрілки годинника, що на стіні.

Ближче до вечора ця мала обійшла два газона і дві клумби маминих рожевих...

Вона хоче всю роботу за тиждень переробити? А потім місяць скаржитись на біль у спині, як це було з Петровичем...

Очевидно Кузя хоче щоб я вніс правки у її розпорядок дня формально і задокументовано. З печаткою і підписом отримувача...

Що ж...

Так і зробимо...

Набираю Нестора на телефон і прошу, щоб привів до мене дівчину. А коли проходить рівно п’ятнадцять хвилин, вирішую спуститися сам.

Та цього робити не доводиться: Кузя, що не є домовий! Вже під дверима мого кабінету з рукою піднятою для стуку.

—Заходь, те. — впускаю всередину. 

І поки Попелюшка переставляє свої кінцівки ближче до столу, я займаю почесне місце глядача й занадто довго роздивляюся її красу.

Декольте щільно облягає груди, короткі шорти відкривають ноги, ще вкриті тонкими подряпинами після її героїчної війни з кущами, а скуйовджене волосся хвилями розсипається по плечах так, ніби спеціально випробовує мої нерви на міцність.

І це катастрофа.

Бо ще тиждень тому я б вигнав будь-яку жінку з кабінету за вигляд, у якому зараз стоїть вона. А тепер ловлю себе на тому, що мовчу й дивлюся.

Довго.

Непристойно довго.

ОЛЯ

— Ви свій розпорядок дня знаєте?

О, так! Звісно, пане мільярдере!

О п'ятій ранку — підйом. І до останнього промінчика сонця! А воно якраз сховалося за горизонт, коли я спину від ваших троянд розігнула. Можу навіть мозолі від роботи показати. Як наслідок клопіткої праці. І кілька порізів стеблами трави.

Але мовчу.

— Вам узагалі відомо, коли обід, вечеря?

А як же!

Обід — коли сонце в зеніті. А вечеря — одразу після душу перед сном.

Мовчки ковтаю, бо ці питання... тільки сльози й викликають, дідько!

— Що ви снідали сьогодні?

Ну... чай. І тихо стирила бутерброд з вашої тарілки, а ви не помітили? Так це, мабуть, тому, що я його й не тирила!

Переводжу подих, бо... зараз розревуся.

— Ваш графік.

Він двома пальцями підсовує до мене аркуш роздруківки, де цифри впереміш зі словами.

Не читаю — перед очима більмо від сліз. Зате подумки суму, яку мені обіцяли, спокійно ділю на три...

Чорт! А я ж розмріялася!..

— І собак від сьогодні ви не годуєте. Ними займеться Нестор.

— А алабаям я чим не вгодила? — ляпає мій язик раніше, ніж мозок забороняє це робити.

Він зупиняється на пів кроці й повільно повертає до мене голову.

Все, Олю. Мотузку намилиш сама.

— А ви бажаєте зайняти місце Петровича? Чи просто серцем прикипіли? Вони не ручні тваринки. Хоча... хочете годувати — будь ласка.