Попелюшка для мільярдера

7

ОЛЯ

Повертатися назад до кухні не хочу. Але мушу це зробити майже заради Жека, хай йому...

На якого дідька я перевдягаюся назад у джинси — не знаю. Напевне, тому що так безпечніше вештатися будинком вночі під майже прицільно налаштованими на коридори камерами.

Цікаво, вони працюють? Ну, тобто мене видно? А звук теж записують чи тільки німе кіно?

Ризикнути й перевірити?

Але що там перевіряти? Якщо я зараз не винесу його собаці кістку, ем... тобто стегно, то завтра на місці хутряного, тільки вже за воротами, опинюся я.

Здавалося б, алабай, а виє, як вовк із мультфільму про Сірка.

До холодильника — на носочках, боса. Назад — через будинок, але вже сміливіше, і...

— Олю? Якого... кхм, ви вештаєтеся будинком та ще й уночі?

Ну... все.

Привіт, алабаям. Я пішла...

Олексійович у тих самих шортах. Спускається сходами й підходить ближче.

Дуже близько.

Настільки, що його подих лоскоче чоло, а волосся норовить заплутатися ще більше.

Підіймає мою руку, у якій я тримаю шматок м'яса, і свистить.

— Ви надумали шашлик робити? У такому разі... чому без спецій?

— Я... не собі. Тобто я тоді забула м'ясо для Жека і його братів.

Що я, в біса, лепечу? Для яких братів?!

— Чому не Петрович?

Га? А... чому Петрович?

І одразу наступне питання: а чому, власне, я?

— Дайте сюди. Я сам їх погодую. Йдіть уже, заради Бога, спати.

Він роздратовано ледь не видирає шмат м'яса, в який я вчепилася настільки міцно, що, здавалося б, частина його залишиться в моїх руках.

Біс його матері!

Відпускаю вчасно. І йду до своєї кімнати, поки він не передумав мене не звільняти.

Увесь наступний ранок, як і день, на мене геть ніхто не звертав уваги. А мені...

Вперше рвати бур'яни — в радість. Клумби пахнуть цвітом, а кожна квітка — медом.

Цікаво, тут сорти троянд дизайнер навмисне за кольором підбирав? Я б деякі розсадила і не за палітрою.

Легкий літній вітерець лоскоче плечі, огортаючи прохолодою.

Сподіваюся, протяги тут не страшні.

Хмари поперемінно граються із сонцем у хованки.
Заодно не підсмажуся.

Спів птахів... Навіть у матері вдома такої трелі не чула.

Краса, словом.

Дивно, що в агентстві мені сказали, що вакансія саме прибиральниці, а не садівниці. Але це навіть на краще. Мабуть. Не буду слухати плітки про Андріїв.

До вечора з пози «на чотирьох» я не підвелася. Але дві клумби таки сполола.

Якби ще канапкою хто нагодував, було б узагалі супер! А так доводиться «фігуру пильнувати».

Вирівнюю спину, коли сонце схиляється до горизонту. Мої думки зараз: сміття, стегно, омари...

Які омари, Олю?! Тобі й лапки від краба тут не дадуть!
Твій максимум на сьогодні — чай і бутерброд з останньої сардельки.

Це вчора тобі пощастило: алабай яєшнею поділився. А сьогодні — усе своє.

Іду попід будинок, роздивляючись свою роботу, коли чую голос Маргарити з вікна кухні.

І я чомусь вирішую завмерти.

— Якби не та заррраза... тьху! Маньку б не звільнили, — вона жує, і шлунок мій стискається. — А Петрович... Петрович сам винен. Собак своїх вирішив спихнути на новеньку, то й поплатився за це. Тьху!

Отже... персонал виховує новий персонал без відома алабая, виходить? Судячи з почутого, мене тут вирішили гарненько запрягти..?

В уяві миттю постає план помсти: своє сміття нехай самі й виносять! Собак хай Нестор стегном напихає, а з підлогою Маргарита до півночі, гадаю, впорається.

Я різко звертаю назад.

Сліз немає, але образа вхопила жаб'ячими лапками за шию і душить.

Дійти б до кімнати, а там можна й поплакати тихо в подушку.

Варто було їхати додому!

— Ей, новенька! — чую за спиною, коли вже зробила крок у двері.

Ну, звісно: Оля серед персоналу безіменна.

Зупиняюся лише з поваги до старшого за себе.
Чоловік віку моєї матері, все-таки...

Нестор ліниво підводить погляд у вечірнє сірувате небо. Руки пхне в кишені нечистих штанів. Сам без сорочки.

— Тебе Андрій Олексійович кличе!

— Мене? — виривається з грудей голос, який і близько не звучить по-жіночому.

Добре, що не криком.

Серце тихенько робить кульбіт, збиваючи дихання, поки я подумки відновлюю прожитий день від самого його початку. Хоча...