6

ОЛЯ

Не ціпенію.

Як і не звертаю уваги на те, як Марія тримається за носа, намагаючись не видати себе навіть подихом, стоячи між дверима і стіною. Дивлюся виключно поперед себе.  Та коли чую в спину "звільнена"...

Хто, я!?

—Маріє, можете не вдавати, що ви мене не почули!

Не я. А це означає лише одне: швидко брати в руки садові ножиці, чи що там ще, і... працювати!

І до біса ким: гувернанткою чи садівницею!..

Не я. А це означає лише одне: швидко брати до рук садові ножиці чи що там ще... і працювати!

І до біса ким: гувернанткою чи садівницею!..

Злітаю на перший поверх птахою. А звідти до кімнати через двір — так швидше.

Скидаю з себе всю свою офіційність разом із білизною, одягаю все чисте, що є: джинси, футболку і кепку. Я ж садівниця?

Як не дивно, до вечора мене ніхто не чіпав. А ввечері, коли заходжу на кухню по стегно для собак, розумію, що дофамін мені тут не світить... Та яке там, тут навіть простий спокій не вписується в розпорядок дня.

—Кузя? — Алабай. Стоїть за плитою. І їсть яєшню. Просто з пательні голими руками. В сенсі без виделки. Одягнений лише у шорти... 

Короткі шорти! 

Завмираю.

До дверей далеко, до холодильника ще далі. Обираю повернутися до своїх прямих обов'язків.

—Ти куди?

Це... він до мене?

Чорт, в середині здіймається хвиля протесту!

— Поливати квіти, — видаю на подиху.

Але стою. Команди йти не було, а ослухатися, щоб потім ще й мене туди куди Марію... в мої плани не входить.

—У нас полив зламався?

—Ні.

Чорт, що його придумати?

— Олю поверніться. — Ну, все!

"Я звільнена?" — хочеться запитати. Та мовчу. Раптом, я знову помиляюся? Натомість дивлюся, як повільно він витирає пальці в серветку.

—Що ви досі робили?

Опускаю очі до долу. Думаю: а що мала робити?

—Ви знаєте свій розпорядок дня? — він впирається руками в стіл. І дивиться так прискіпливо, що відчуваю, як у мене починають тремтіти коліна.

Киваю.

—Обов'язки? — його очі впираються у мої груди. Ні, протинають наскрізь!

Які там обов'язки, пане мільярдере!? Я готова на будь які труднощі, аби ви не свердлили мене поглядом і щомісяця капала пів сотня зелених на банківську карту!  Якої я, до речі, ще не маю.

Язик занімів, тому... я знову киваю.

—Тоді йди відпочивати.

Він це зараз... серйозно? Чи... просто перевіряє міцність нервової системи?

Підозріло мружуся, зволожую раптово пересохші губи і наважуюся не лише запитати, а й глянути мажору в очі:

— Ви мене щойно... відпустили?

— А мав прикувати до батареї? Чи додати справ так, щоб було до півночі? — піднімає брову й знову бере до рук пательню.

От же ж...

— Я... просто уточнюю. — Ні, в обличчя краще не дивитися, бо ще дійсно потопаю за Марією слідом...

— Уточнила?

Він ще й перепитує...

Киваю.

— Тоді йди.

"Не змушуйте мене повторювати двічі." — Цього він уже не каже, але я чую між рядків настільки виразно, ніби ці слова рухаються на його лобі великими літерами...

Не змушую.

Опускаю очі, розвертаюся й прямую до дверей. Але на порозі мене наздоганяє:

— Олю.

Завмираю.

"Що ще?" — готова рявкнути звіром. Але ж не до боса?

— Ти вечеряла?

Питання настільки несподіване, що я ледь не обертаюся. Що відповісти, коли я ще навіть не обідала?

— Ще ні.

— Тоді візьми тарілку.

За плечима дзенькіт посуду. І шкряботіння лопаткою по пательні.

Він збирається зі мною ділитися своєю вечерею?

— Н-нав... Навіщо? — неправильне питання, Олю!

— Щоб їсти. Зазвичай для цього їх і використовують.

Кидаю на нього погляд через плече. У його руках тарілка зі шматком яєшні і салатом.

—Я не голодна, — брешу.

І саме в цей момент мій шлунок видає такий звук... ніби особисто протестує проти брехні.

Заплющую очі.

Чудово. Просто чудово.

Кутик його губи скептично тягнеться вверх, поки я заливаюсь кольором гарячого світанку.

Здаюся.

Повертаюсь назад. Обережно сідаю на край стільця навпроти тарілки. З відчуттям готовності в будь-яку секунду бути катапультована з кухні назад у клумби.

— Виделка в ящику. Хліб у хлібниці. Чайник гарячий.

І це мільярдер зараз годує покоївку. Тобто персоналку. Ай, не важливо... Робітницю, словом.

— Дякую.

Кілька хвилин ми їмо мовчки.

Я дивлюся в тарілку. Він — у телефон. А кухня, яка ще хвилину тому мені здалася полем бою, раптом стає звичайною кухнею, де двоє людей вечеряють після довгого робочого дня.

Майже по-домашньому.

— А знаєте, — кажу, не втримавшись — у моїх обов'язках точно не було пункту "розділяти вечерю з мільярдером".

— Угу... у моїх теж.

Він це зараз навмисне?

Підводжу очі.

— І як новий досвід?

Він підводить погляд і дивиться прямо на мене.

— Несподівано... спокійний.

Звучить як комплімент, замаскований під звичайну репліку. Ось тільки тон головного алабая видає його настрій з усіма думками на кшталт: «Їж уже і йди, дивне створіння!»

Доїдаю останній шматочок і встаю.

— Дякую за вечерю.

— Добраніч Олю. — він кладе пательню на плиту та бере серветку.

Виходжу з кухні з дивним відчуттям...

Мене не звільнили. Не насварили. Не змусили серед ночі пересаджувати троянди. І, здається, бажання втекти через паркан більше не сидить в моїй голові.

Майже прогрес.

Ще б навчитися не тремтіти перед ним і не гальмувати з відповіддю на запитання...

До кімнати повертаюся через двір. Одразу йду в душ і вже готова лягти в ліжко, як один із псів тихо дає про себе знати.

У голові миттю постає стегно, за яким я йшла, і суворий голос боса: «Звільнена!»

Та-дам!