5

ОЛЯ

Цікаво, «новенька» — це я? Якщо так, то я готова чекати будь-де і скільки завгодно, аби тільки не заходити в кабінет до цього алабая.

Каюсь… ем… Андрія, здається, Олексійовича. Я ж правильно згадала його ім’я?..

Йду майже не озираючись. Хіба що посилаю Петровичу полум’яний погляд, який мав би означати: «Пробачте, Жека з руки годуватимете самі, поки мене їстиме головний алабай».

Двері за мною зачиняються з тихим клацанням.

Ну все… Тепер я в лапах свого роботодавця. І гавкати, вочевидь, він не налаштований. Тільки гризти.

Хоча… якщо він справді мене не впізнав, я ще можу вдати, що опинилася тут випадково. Заблукала, коли шукала вбиральню на першому поверсі. Або… прийшла в гості до Марії й жодної новенької не знаю.

Чорт, Олю, може, досить будувати плани, які існують лише тому, що тобі дуже хочеться, аби вони спрацювали?

Варто вже й труну собі замовити, поки він обходить мене півколом і вивчає задумливим поглядом.

Ні, не вийде. Телефон залишився в кімнаті внизу. О-о-ох, лишенько…

І зупинити потік думок, що накотив на мене, мов цунамі, ніяк не вдається.

Вдихаю глибше й затримую дихання рівно на дві секунди. На три мене вже не вистачає. Видихаю до дна, поки очі гарячково вишукують недоліки.

Комин каміна. Я таки залишила на ньому слід від пальців. У самому каміні, в кутку, не дістала сажу. І вже за це мене варто позбавити премії.

Та якої там премії, Олю?! Тебе зараз без жодних рекомендацій попросять залишити апартаменти!

Он штори брудні. Варто було зайнятися ними, а не лізти в комин. Хоча, як на мене, комин був важливіший.

Шафа. 

Дідько, та на ній стільки пилюки! Що робила Марія в цьому домі до моєї появи?

Треба сказати Петровичу, щоб заніс драбину, а Марія витерла верх шафи. І книги протерти — вони ж, певно, колекційні! Не вистачало ще, щоб їх міль з’їла.

І сліди від пальців на скляних дверцятах витерти. І вікна в кутах вимити…

Чорт, скільки тут роботи, за яку можна отримувати гроші! Так ні ж, треба було мені тикати йому… з усмішкою на всі тридцять два…

— Ви… з агентства? — запитує він із підозрою в очах.

О, так! Я — з агентства! Вам яке саме потрібно? Знаю туристичне агентство… щоправда, назви не пам’ятаю. І агентство з підбору персоналу «Твій дім».

А! Ще клінінгове агентство! Можу прикинутися, що я саме звідти, і залюбки помию ваші вікна, шановний мільярдере!

Але цього я, звісно, не озвучую. Бо мене… заціпило. Точніше, язик затиснутий між зубами, щоб вони не клацали від страху й щоб я не ляпнула нічого зайвого.

Тому лише киваю. І лупаю очима.

Погляд опускаю під стіл, де чітко видно одну його ногу. Права, мабуть, лежить на коліні лівої й спокійно гойдається.

Він мружиться. 

А я мовчу. І вирішую надіти окуляри, аби пришвидшити процес реалізації головної причини моєї появи тут.

Він же… мене не впізнав, наскільки я розумію?

— Так, я з агентства «Твій дім». Мене відібрали для роботи у вашому домі.

Хух… Я це сказала.

Все, Олю. Тобі медальку, до побачення і щасливої дороги в село!

— Для роботи у моєму домі, — повільно повторює він, ніби смакує кожне слово. Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на окулярах і на мить стає надто уважним. — Цікаво.

Ой ні. Не «цікаво». У фільмах, коли багаті й небезпечні чоловіки кажуть «цікаво», це ніколи не закінчується премією. Після цього слова зазвичай з’являється ліжко.

Чи я помиляюся?

Андрій Олексійович відхиляється на спинку крісла. Та сама нога продовжує спокійно гойдатися, наче зараз не вирішується моя трудова доля, а обирається сорт яблуні для його чималого саду.

— І як вас звати?

Все. Фініш. Завіса. Ця співпраця стала найкоротшою кар’єрою в історії клінінгу.

— Ольга, — видавлюю з себе.

Його брова помітно сіпається.

Сіпається!

Може, він просто не любить ім’я Ольга?

Треба було назватися Тетяною.

Хоча, який у тому сенс? Він усе одно зараз покаже мені на двері з червоного дерева, коли закінчить пальцями тарабанити по столу...

Алабай підводиться. Повільно й упевнено обходить стіл і зупиняється просто переді мною. Так близько, що я відчуваю запах його парфуму, і в мене в голові цей кабінет легко перевертається догори дриґом.

І це не тому, що я з п’ятої ранку на ногах.

— Ольга, — повторює він тихо. — І як? Скарби знайшли?

Киваю.

Стоп. Що знайшла?..

Він вдоволено всміхається, поки я гарячково міркую: а що, якби там і справді було щось заховане, а я…

Судомно й голосно ковтаю.

— Отже… ви нова садівниця.

Ні!..

Хотіла вже мотнути головою, але вчасно второпала сенс його слів.

Садівниця?

А чому тоді я працюю покоївкою, годую собак і відповідаю за своєчасно винесене сміття? І ще маю купу подібних обов’язків по дому замість того, щоб порпатися в землі й засмагати на сонечку?
Набираю повітря, але мозок вчасно протестує:

«Ні! Стій, Олю! Якщо відкриєш рот, звідти, найімовірніше, вилетить чергова порція словесного салату, за який ти точно отримаєш по шапці!»

Зате матимеш шанс відчути, як виносили Тутанхамона з його покоїв.

— Ідіть. І щоб у моєму кабінеті я вас більше не бачив. Якщо ви цього не знали — сюди ніхто не має права заходити без мого дозволу. На перший раз штрафу не буде.

«Штрафу не буде…»

Тричі прокручую цю фразу в голові, але вона ніяк не вкладається між звивинами.

Тобто мене не звільнять? І навіть не оштрафують?! І не кусатимуть?!

І труну замовляти не варто?..

Клас! Міг би сказати це одразу, замість того щоб мучити мене тут цілих три хвилини!

Я не просто зла. Я…

Розвертаюся й виходжу з кабінету цього самовдоволеного, пихатого мажора.

Скільки нервів вимотав, замість того щоб просто сказати: «Йди працюй, Олю!»

Відчиняю двері мало не з ноги і…

Біс!

Комусь сьогодні не просто не пощастило. Комусь сьогодні катастрофічно не пощастило, бо його щойно прибило цими красивими дверима!