4

АНДРІЙ

Виходжу з кабінету.

Я не знаю, хто ця дівчина і як давно вона в моєму домі, але правил вона явно не знає.

Біля спальні ще раз озираюся довкола. Жодного натяку на життя.

У спальні падаю на ліжко, ніби мене винесло на берег після шторму, і подумки зовсім не дякую тій Кузі за зіпсований настрій. Попелюшка не просто стала на шляху до моєї цілі — комп’ютера, — а й...

В біса, хто взагалі дав їй розпорядження чистити камін? Невже Петрович? А сам де? І де решта?

Довго розмірковувати не доводиться. Мою увагу привертає дзвінкий дівочий сміх, що долинає крізь прочинені балконні двері.

Підіймаюся.

Підходжу.

Відгортаю тюль і кілька секунд спостерігаю безтурботність власного персоналу.

А я ж ледь не зірвав на ній злість.

Видихаю.

Що ж... схоже, у цьому домі премію заслужила саме Попелюшка.

Марія, Маргарита, Петрович і Нестор гріють спини просто навпроти мого вікна під яскравим літнім сонцем. Артрози, очевидно, лікують.

Прекрасно.

А Кузя тим часом за всіх попіл вимітає.

Зиркаю на наручний годинник: 16:10. Майже вечір, а робочий день у людей, судячи з усього, уже закінчився.

Відчиняю двері ширше. Виходжу на балкон і спираюся обома руками на широке перило.

Дивлюся у високе безхмарне небо... у далечінь, де горизонт торкається небосхилу, а птахи старанно виконують свої посадові обов’язки.

— Гарний день, чи не так? — запитую у челяді.

Бачу, як спина Петровича напружується. Як Нестор впирається кулаками в землю, готовий зірватися з місця. Як Маргарита давиться насінням, але вперто продовжує дивитися на плитку, яку вже майже не видно під лушпайками. І як Марія в басейні ледь не захлинається від несподіванки... але все ж випливає.

А в неї, між іншим, дуже навіть непогані форми.

— Як водичка? Тепленька?

Мовчать.

— Петровичу, завтра газон покосиш? А то травичка вже достигла.

Чую коротке:

— Ага.

А самого жаба душить: маю басейн, а купався в ньому, здається, рази три за все літо.

— Маріє, Попелюшці варто б допомогти в кабінеті прибратися.

Спостерігаю, як вона підіймає на мене великі сині очі. Але мовчить.

— Маргарито, мені б хоч щось поїсти. Але якщо ще нічого не готово — нічого страшного. Після засмаги приготуєш. А я поки... піцу замовлю.

Повертаюся до них спиною, але йти не поспішаю. Стою. Ловлю потилицею вітамін D.

— А я вам... зараз... яєшню... з беконом! — долинає мені в спину.

— Угу... Було б добре, — бурмочу собі під ніс і повертаюся до спальні.

В уяві постає добра фея Марго і Кузя поруч.

І мене вперше за день розбирає сміх.

Це ж наскільки потрібні гроші, щоб добровільно залізти в камін, поки всі інші плюють на роботу з висоти власних лежаків?

Її «для мільярдера стараюся» — це вже не трудовий ентузіазм. Це клінічний випадок.

Навіть Петрович старається менше.

— Одна краща за іншу, бляха...

До бусі не телефоную. Натомість набираю Макса. Викликаю до себе його і начальника охорони офісу. Про Кузю не забуваю, але зараз стає не до неї. Та й вона, схоже, не поспішає вшанувати мене своєю увагою.

Схоже, у цьому домі кожному варто виставити рахунок за самодіяльність.

Або запровадити систему штрафів.

І почнемо з Попелюшки.

З балкона гукаю Петровичу, щоб зібрав у холі всю прислугу. Поки Макс приїде, трохи підкручу хвости персоналу.

Сам перевдягаюся.

А потім повертаюся до кабінету, де сподіваюся побачити дівчину. Але...

Її немає.

Підлога вичищена до блиску, камін відмитий і залишений у спокої. Якби не легкі сліди сажі на його карнизі, я б нізащо не повірив, що бачив тут... домового.

Заходжу всередину, ніби не до себе. Вікно відчинене навстіж, повітря майже чисте. Лише на документах залишилися чорні краплини сажі.

Здуваю.

Ну... так.

Стіл чистий.

На темному склі ще видно легкий слід від ганчірки, але нехай.

Сідаю в крісло.

Вирішую все ж набрати бусю. Вона зараз, як пиріг перед очима: і апетитно, і недосяжно.

Гудки йдуть, але слухавку буся брати не поспішає. Ось це мене й дратує в наших стосунках: вона вдає з себе недоступного абонента, аби я швидше примчав до неї. Хм...

— Бусічко, у татуся роботи, як зірок на небі, — бурмочу собі під ніс, зціпивши зуби.

Видихаю. Телефон відкладаю.

— Нічого. Через тиждень ти сама сюди прилетиш, кнопочко.

Це, звісно, сарказм. Я не настільки закоханий, щоб остаточно втратити голову. Вона просто вигідна партія і вміла коханка. А я надто амбітний, щоб дозволити почуттям ставати на шляху до моїх цілей.

Стукіт у двері відволікає від думок. Виходжу.

Не зрозумів?

Схоже, Кузя до мене не поспішає. Зате апетитна фігура незнайомки миттєво притягує погляд.

— Ви до мене? — запитую, відверто ковзаючи очима по її формах. Таку звабу гріх відпускати без уваги.

Вона завмирає лише на мить, а тоді повертається до мене, на ходу знімаючи окуляри.

Звідки я її знаю?

Таке відчуття, ніби ми бачилися зовсім недавно.

Кілька секунд мовчки розглядаємо одне одного.

Блакитна блузка відкриває надто вже привабливі «краєвиди». Чорні класичні штани щільно облягають жіночні стегна…

І думки в мене, як завжди, виключно ділові. Настільки ділові, що самому смішно.

—Прошу. — Прочиняю двері кабінету навстіж.

—Андрію Олексійовичу! — гукає Петрович, коли красуня уже ховається у моїх володіннях.

Озираюся.  

— Новеньку притримай унизу, — подумки додаю: у мене з’явилася справа значно приємніша, ніж крутити хвости челяді.