3

АНДРІЙ

Це не день, а суцільна катастрофа.

Від цієї поїздки — жодної користі.

Багаж загубився десь між континентами. Кирило примудрився приїхати не в той аеропорт. Таксі просто з-під носа перехопив якийсь афроамериканець.

Ще щось?

Сподіваюся, на сьогодні Всесвіт вичерпав ліміт знущань.

Кидаю портмоне на стіл у вітальні.

Я вдома. Нарешті.

І, як не дивно, тут мене теж ніхто не зустрічає.

Більше того — у повітрі висить якийсь підозрілий запах.

Сморід. Кіптява?

— Олексію? — гукаю вглиб будинку.

Зазвичай у цей час він або натирає скло, або скаржиться Маргариті на спину.

Прямую до кухні.

— Маргарито?

Порожньо.

Моя кухарка вже спить? Чи вони з Олексієм вирішили влаштувати собі романтичний відгул серед білого дня?

— Маріє!

А у відповідь тиша...

Чудово.

Так, я мав прилетіти о вісімнадцятій, а повернувся о чотирнадцятій. Але це не означає, що персонал автоматично отримує вихідний. Особливо якщо ніхто навіть не спромігся про нього попросити.

Повертаюся до вітальні й завмираю посеред власного дому, мов небажаний гість.

І це в будинку, де прислуги більше, ніж у мене вільного часу.

Знімаю піджак і кидаю його на крісло.

Саме в цю мить вібрує телефон.

Нагадування про те, що Адріана вже вийшла від косметолога і, найімовірніше, чекає на мій дзвінок.

Мимоволі всміхаюся.

— Потерпи хвилинку, бусічко.

Скидаю рингтон.

Перед очима вже постає зовсім інша картинка: Адріана, без купальника, онлайн. І за хвилину я цілком готовий насолоджуватися цим видовищем у своєму кабінеті. І воно буде значно приємніше за Маргаритині капкейки...

Збігаю сходами на другий поверх, шукаючи  номер бусічки серед інших викликів і..

—Твою ж матір!.. — Щось важке й тверде врізається мені просто в губу.

Бляха! Що цей інвентар, в біса, тут робить?!

Це вперше швабра валяється під ногами. І це пік моїх невдач на сьогодні.

Я злий...

Але наступної миті помічаю дещо ще цікавіше. Прочинені двері до кабінету. В який категорично заборонено заходити без дозволу.

Роблю кілька безшумних кроків.

Та очі на лоба лізуть, коли бачу просто у своєму каміні ноги. Голі! І чорні...

А навколо розкидані ганчірки, попіл і чисті листи паперу...

Якого дідька!? Що вона робить у комині? Скарби шукає??

Боюся бачити її розчарування, бо їх там немає.

Та найбільше мене дратує не це.

Сажа осідає на документах. Попіл літає по кабінету. І запах, здається, в’ївся в стіни назавжди. Навіть якщо вікно залишати на день відчиненим, жодної користі з того небуде.

Підходжу ближче.

І раптом ловлю себе на абсолютно недоречній думці: вона там узагалі одягнена? Чи це якийсь новий вид грязьових процедур?

Не знаходжу нічого кращого, ніж відкашлятися. А коли дівчина визирає з каміна.

Я сахаюся.

Нащо ж так себе ненавидіти?!

Цей димохід дихав димом ще при батьку, а це років п'ять назад! А збирачів цього чорнила наймали ще за часів динозаврів!

Господи, на який біс вона туди залізла?!

— Оля! — протягує руку перша. Брудну від сажі. Ще й без рукавиці.

Кліпаю.

Нема слів:

Переді мною стоїть опудало. Персонаж із мультфільму мого дитинства: Кузя. Тільки надто дорослий на вигляд і на зріст. І лупає на мене не менш чорними очима... Чорні в попелу пасма неохайно вибилися з-під хустини, колір шкіри...

Червону помаду тільки й можу відрізнити від загального "макіяжу".

І, схоже, зовсім не розуміє, хто перед нею.

—Умгу. — зітхаю. Руки не подаю. Міркую лишень...

Здається, хтось мене таки неправильно зрозумів і замість садовниці прислав мені сажотрусницю.

—Що ти так вирячився на мене? Що брудна?? Так це ж я... для мільярдера! Стараюся... Посидь у вітальні, зараз дам розпорядок, щоб тобі каву принесли. Його ще нема, а в мене повно роботи, тож... вибачай — розважити розмовами тебе не вийде!

Чомусь озираюся.

— Не вийде, значить?.. — торкаю пальцем щойно підбиту шваброю губу. — Значить так, Оля... Руки мити... і до мене в спальню! На килимок! Бі-гом!

Теж мені Попелюшка, матір її!..